Колишній коханий став моїм сватом, а тепер хоче повнрнути дано забуті стосунки
Ніколи не думала, що минуле може так боляче повернутися. Здавалося б – прожила життя, виховала сина, пережила і радість, і зради. Та доля вирішила пожартувати з мене по-жорстокому.
У молодості дуже кохала одного хлопця. Він був із сусіднього села. Познайомилися ми на дискотеці в клубі – тоді грала жива музика, а я була в білій сукні, яку сама перешивала з маминої. Пам’ятаю, як Арсен підійшов і сказав:
– Можна вас запросити?
І від того голосу в мене підкосилися ноги.
Ми зустрічалися майже 2 роки. Він проводжав мене додому, носив яблука з саду, обіцяв:
– Будеш моєю дружиною. Я нікому тебе не віддам.
А потім одного дня просто не прийшов. Я сама пішла до нього. Арсен стояв біля хати з іншою – у дорогому пальто, з золотими сережками. І навіть не дивився мені в очі.
– Пробач… Я одружуюся. Її батьки – багаті люди. Так буде краще.
– А як же я?
– Не роби сцени.
Того дня в мені щось зламалося, ледве пережила ту зраду. Думала, що серце не витримає.
Згодом я таки створила сім’ю. Не з кохання – з поваги. Чоловік був добрий, працьовитий. Народився син, я жила для нього.
І ось – новий удар. Син привів дівчину знайомити.
– Мамо, це Марійка.
Я глянула на неї, і в мене потемніло в очах.
– А ти чия донька? – спитала я, вже все розуміючи.
– Тата Арсен звати.
Того самого Арсена, моєї першої любові. Так ми стали сватами.
Кожне свято – як каторга. Сидіти за одним столом, дивитися в його очі, слухати, як він удає щасливого сім’янина. Аж поки нещодавно Арсен прийшов до мене сам:
– Можна поговорити?
– Нам нема про що говорити.
– Я ніколи тебе не забував.
– Ти знущаєшся? У тебе дружина, діти, онуки!
– Я її не кохаю, ніколи не кохав. А тебе – так, і досі.
– Ти з глузду з’їхав? Ми – свати!
– Я хочу бути з тобою. Поки ще не пізно.
У мене тремтіли руки.
– А ти подумав про наших дітей?
– Я все життя думав не про тих людей…
Я вигнала його з хати, а тепер не знаю, що робити. Серце знову болить, як тоді, на тій дискотеці. Розум кричить: “Не смій!”, а душа мовчить. І найстрашніше – не знаю, хто з нас більший грішник: він, що прийшов, чи я, що досі не можу його забути.
