Ганна Степанівна, зрозумівши, що сценарій пішов не за планом, схопила сумку: — Ну і залишайтеся зі своїми мільйонами! Тільки не чекайте, що я колись переступлю ваш поріг! Ноги моєї у вас не буде!
У невеликій шафі, схованій за стосами постільної білизни та випрасуваними рушниками, стояв старий металевий ящичок. Він не мав хитромудрих замків, але для Марії він був надійнішим за будь-який банківський сейф. У ньому, поруч із пожовклими свідоцтвами про народження та шлюбним контрактом, який так і не знадобився, лежала окрема банківська картка та конверт із готівкою. Цифри в цій «скарбниці» зростали повільно, але з невблаганною наполегливістю. Щомісяця Марія відкладала туди по три-п’ять тисячі гривень. Іноді, коли випадала додаткова зміна в лікарні або вдавалося взяти підробіток, сума була більшою. Іноді — значно меншою, якщо ламався старенький холодильник або Богданчик знову «виростав» із зимового взуття за два місяці. Ця сума накопичувалася довгих одинадцять років. Це були «важкі» гроші. Вони пахли відмовами від літнього відпочинку біля моря, дешевшим сортом сиру замість вишуканих делікатесів та зимовими пальтами, які носилися по п’ять-шість сезонів. Петро, її чоловік, іноді бурчав...
