– Наташа, де ти??? Швидше накривай на стіл, за пів години прийдуть гості!! Що в нас із їжі?

– Наташа, де ти??? Швидше накривай на стіл, за пів години прийдуть гості!! Що в нас із їжі?

Наталка, яка саме фарбувала останнє пасмо, так сіпнулася, що мало не вдарилася потилицею об стінку.

Поспіхом дофарбоване волосся вона обгорнула плівкою, та недбало пов’язала на голову рушник, який з’їхав набік.

– Які ще гості? – Вивалилася вона з ванної.

Ігор, не помічаючи її розпатланого вигляду та специфічного запаху фарби, пройшов у коридор і зняв куртку.

– Олег, брат троюрідний, зараз тут у відпустці на тиждень, у них у столиці екскурсії, всі справи, от вони й запитали, чи можна до нас зайти, а я й сказав: “Та хоч зараз”.

– Хоч зараз? За пів години? Олег! З ким? З дружиною та дітьми?? – Вона мала всього двадцять хвилин, щоб фарба подіяла, перш ніж її треба було змити. А ще за ці ж двадцять хвилин треба було потурбуватись і накрити стіл на всю чесну компанію.

– Олег? – Наталка намагалася хоч якось взяти це під контроль. – А де вже Олег? Один?

– Хоч би один, хоч би один…

– Та ні, з ним Оля та діти, звичайно.

– О, чудово! – Ігорю, ти серйозно? – Наталя вже металася по дому, – Я зараз … – вона тицьнула пальцем, показуючи на рушник і забарвлене волосся, – Я зараз трошки зайнята! Що я за пів години встигну?

– Та гаразд, що такого? Фарба ж не завадить готувати, руки вільні, – а Ігор взагалі спокійний, як слон, його ніщо не пройме. – Ти ж швидко впораєшся. А я поки що…

І він уже придивлявся до планшета.

– Впораюся, звичайно, впораюся! – прошипіла Наталка, не знаючи, що їй робити – чи то бардак у вітальні прибрати, чи то капці для гостей шукати. – Але чим я їх пригощатиму? В нас нічого немає!

Побігла на кухню.

Коробки з овочами, які вона важко протягла з машини вчора ввечері, стояли там, де їх вивантажили, плутаючись під ногами. Помідори, огірки, перець – все це потрібно було прибрати, заховати, щоб на кухні було “красиво”.

– Так, а що ми маємо? – Наталка почала ритися в холодильнику, грюкаючи дверцятами, – Суп … Сметана є. Зелень… Ну, трішки є. Але хіба гостей таким пригощають?

Біда ще в тому, що напередодні вони практично все доїли, і прибиранням тиждень не займалися, бо працювали без вихідних. А тепер все негайно треба!

Ігор тим часом уже влаштувався на стільчику з планшетом.

– Ігорю! – Наталка схопила його за руку, стягнувши зі стільця, – діставай квасолю і відкривай! Зробимо з нею салат. Швидко. А я овочі наріжу…

Такий розклад йому не сподобався.

– Квасолю? – Ігор занив, – Наташ, я тільки сісти збирався. Щойно прийшов… Не хочу я робити жодних салатів.

– А я щойно збиралася впорядковуватися, а тепер я повинна готувати вечерю для твоїх троюрідних братів та їхніх сімей! – Наталка почала діставати тарілки з шафи. – Так, значить, салат із квасолі. І все, що йому потрібно… Що ще? Може, якісь закуски із сиром? У нас є сир?

– Сир є, я купував, там подивися… – буркнув Ігор, – Але я думав, ми якось…

– Якось потім! – перебила Наталка.

Наташа, з рушником на голові, з крапельками фарби на скронях, гасала по квартирі – то хапаючись за прибирання, то за приготування. Вона встигла прибрати коробки з овочами, запхавши їх у комору.

Вона нарізала огірки та помідори, додала цибулю, зелень… Приготувала салат і з квасолею. Ігор, під її натиском, теж включився у процес. Він нарізав сир, дістав хліб, знайшов якісь оливки.

– А що щодо чогось гарячого? – Запитала Наташа, дивлячись на годинник. – У нас же нічого не готове.

– Гаряче потім поїмо, ти курку з морозилки дістань і в духовку закинь, і буде нам гаряче.

Коли курка навіть не розморозилася, її вже натерли спеціями та відправили в духовку. Гості трохи запізнювалися.

– Чудово. Зустрінь гостей, а я поки що піду змию фарбу.

Зрештою, вони сяк-так прийняли рідню.

Наташа встигла лише поспіхом привести себе в порядок, натягнувши першу-ліпшу сукню. Ігор, здається, навіть не помітив, що його дружина щойно планувала йому нещасний випадок.

Вечеря пройшла в метушні.

Наташа ледве встигала викручуватися, відповідаючи на запитання про те, чому салати трохи недосолені, а курка, можливо, була б смачнішою, якби краще пропеклася.

Коли гості, нарешті, пішли, Наталка, стомлена до краю, злісно косилася на чоловіка.

– Ну ось, бачиш, – сказав він, – все пройшло чудово. І в пів години цілком можна вкластися, якщо дуже треба.

– Чудово? – перепитала вона. – Ігорю, ти взагалі розумієш, що так робити – це знущання? Я фарбувала волосся, готувалася до вихідних, а ти притягнув гостей за пів години! Ні-і, я в цих естафетах більше не беру участі…

– Ну, я ж сказав, вони всього на тиждень тут, – виправдовувався Ігор, – У них кожен день розписаний, а скоро вже їхати. Та й не попередили заздалегідь, бо хотіли сюрпризом.

– Скажи, будь ласка, всій своїй рідні та друзям, щоб заздалегідь попереджали. Хоч би за день! Щоб я могла щось приготувати, щоб я могла…

– Гаразд, гаразд, – погодився Ігор. – Наступного разу попереджу. Слово честі.

Наташа не надто повірила. Вона знала, що ці слова, швидше за все, залишаться лише словами.

Приблизно за місяць…

Наташа, натхненно збираючись до сестри на День народження, доробляла стрілки на очах, які вийшли лише з третього разу. На столику у спальні лежала сумочка, ключі, телефон. Все було готове.

І тут, із великої кімнати, крикнув Ігор:

– Наташ, кидай все. Потрібно на стіл швидше накривати! Мама сказала, що вони з татом уже їдуть до нас! Вже у дорозі!

Аж дихати в новій сукні стало неможливо.

– Вони? До нас? Зараз? Знову гості, які будуть за пів години?

– Так, – Ігор прийшов у кімнату з телефоном, – Але не пів години навіть! Сказали, що будуть за годину.

Ні-ні, вона минулого разу вже наїлася.

– Я йду! – Наталка довго не думала.

У неї на сьогодні плани. Її про ці плани попередили чи не за пів року, а не за годину. Вони головніші.

– Ти чого? А куди ти взагалі йдеш?

– До сестри! – Відповіла Наташа. – У неї День народження сьогодні! Чи ми маємо тільки про твою рідню пам’ятати? Сам покликав – сам і годуй.

– Але… мама з татом…

Ігор “приватизував” її сумочку та не віддавав.

– Ти уявляєш, що вони про тебе подумають? – Запитав він, – коли приїдуть, а тебе немає. Нічого не зроблено. Гостей не зустріла. Ні, брати-друзі ще гаразд, але батьків кривдити ніяк не можна, Наташо…

– Ні, Ігорю, – Наташа продовжила збиратися. Минулого разу я пережила твого троюрідного брата, цього разу – сам.

– Але ж ти можеш швидко…

– Швидко? – Наталка розсміялася. – Швидко я вже нічого не встигну! І я не хочу весь вечір сидіти та виправдовуватися за те, що у нас на столі тільки бутерброди та салат із банки. Ти ж знаєш, як твоя мама ставиться до таких речей.

Світлана Вікторівна, мама Ігоря, була жінкою приємною, але дуже педантичною. Вона любила порядок, чистоту та, головне, смачну, домашню їжу. Страви “на швидку руку” їй не подобалися.

Наташа пам’ятала, як одного разу Світлана Вікторівна, скуштувавши піцу, яку вони замовили, сказала, поклавши назад на тарілку початий шматок:

– Наталко, а де ж домашня їжа? Я не наполягаю, але таким годувати чоловіка якось не правильно.

– Я розумію, – сказав Ігор, – але, може, ти якось…

– Ні, Ігорю. Я не буду. Ти запросив їх, ти й зустрічай! А я поїду до сестри. Ми потім побачимось.

Але піти не вдалося.

Ігор таки вициганив у неї, щоб вона залишилася.

І весь вечір, отримуючи фотки з Дня народження сестри, і замість того, щоб веселитися там же, Наташа слухала ввічливі зауваження:

– Наташо, а що, гаряче зараз… вже гостям не подають? – питала свекруха. – Ні, я чула, що в молоді не заведено накривати шикарні столи, заведено скромно, але думала, що вас це не торкнеться.

Загалом зустріли. Почастували тим, що було. Всі залишилися незадоволені, включаючи саму Наташу, звісно.

Свекруха трохи зітхала. Але потім сказала, що головне – це зустріч. Але з її обличчя видно, що вона так насправді не думає.

– Слава Богу, – пробурмотіла Наталка, коли вони поїхали. – Наступного разу, Ігорю, попередь заздалегідь. Хоч би за кілька днів!

– Щоб я могла спокійно все приготувати. Щоб твоя мати не думала, що я не вмію готувати. Я розумію, що прохання ну дуже серйозне, але ти вже постарайся.

– Добре, – сказав Ігор.

Ще через якийсь час…

Чотири години ранку. Повна тиша. Тільки цокання неприємного будильника, який Ігор купив, бо йому ж в телефоні мало.

Наталка спала міцним сном, вже звикла. Ігор пішов у нічну зміну.

Раптом різкий дзвінок. Вона, ще не до кінця прокинувшись, потяглася до телефону, що лежав десь поруч на ліжку.

– Алло? – сонно промовила вона.

– Наташо? – це я, твій чоловік. – Вибач, що так рано. Ти не спиш?

– О четвертій ранку? Звісно, ​​не сплю. Шкарпетки тобі в’яжу, – відповіла Наташа, – Звичайно сплю! Але… Що сталося?

– Пробач-вибач, і за те, що розбудив, і за те, що зараз скажу… Уявляєш, – Ігор говорив швидко, – Олег… Ну, мій троюрідний брат.

– Можеш не уточнювати. У мене не така погана пам’ять. Що вам обом треба?

– Він зараз проїздом у Києві. Ну, з пересадкою, а інший потяг у нього тільки вдень… Він попросив, чи можна в нас перечекати кілька годин. Ти ж не проти?

Так, це саме те, що їй хотілося почути о четвертій годині, коли її так безцеремонно розбудили.

– Олег? – перепитала вона.

– Так! – Ігор не помічав уже нічого. – Я йому сказав, звісно, ​​можна. Він буде за годину. Ти його тільки нагодуй… І подушку видай, якщо він поспати захоче, а то в нього ці переїзди, він добу вже на ногах.

За годину. Вона мала годину, щоб приготувати сніданок для Олега. І головне – щоб привести квартиру до ладу. Та хоч переодягтися та вмитися.

– Ігорю, а ти впевнений?

– Так, звичайно! – Відповів Ігор. – Він же мій брат. У якому сенсі – впевнений?

– Впевнений, що ти виживеш, коли з роботи повернешся? Ніхто до нас серед ночі не приїде, я двері не відчиню.

– Він тоді на вулиці залишиться… У нього грошей на готель немає, і так сильно витратився. Ну, тобі складно, чи що?

Наташа відключила телефон.

Заспана та зла вона жбурляла Олегу бутерброди у пакетику та подушку. Він навіть не образився. Тихо поїв у іншій кімнаті, поспав та поїхав, коли Ігор уже повернувся.

Зате чоловік розвиступався:

– Могла б бути й ввічливішою.

– О четвертій ранку? Ні!

– Блін, Наталко, це тільки у тебе такі проблеми. Нормальні люди гостям завжди раді. Сир порізати та прибратися – дрібниці. А тобі не догодиш. Вічно незадоволена.

У неї виникла ідея. Дуже зухвала.

Вона тихенько зайшла на кухню, щоб не розбудити Ігоря, коли той відсипався після нічної зміни, і зателефонувала вже мамі:

– Мамо? – Прошепотіла вона, – вибач, що так рано …

– Та не рано, вже дев’ята майже…

– Але ж субота. Ти послухай…

Вона довго говорила. Пояснювала. Просила. Її батьки, хоч і були здивовані, погодилися.

Наступної суботи Ігор одягав свій парадний шарф, ще ні про що не підозрюючи.

– Ігорю? – гукнула вона.

– Так, Наталко? Що?

– Ні, нічого, – Наташа прикинулася, ніби вона сама щойно про це дізналася, – просто вирішила попередити. Мої батьки… зараз їдуть до нас. Ну, десь за годинку будуть.

– Твої батьки? – Ігор був приголомшений, – навіщо?

– Вони хотіли нас відвідати. Так просто. Заїхати.

– Але… зараз же…

– Ще годину часу маємо! Встигнемо зібратися!

На цей раз Ігор був у ступорі.

– Але… у мене ж… – почав він, – Я ж збирався…

– Що збирався? – запитала Наталка, знову вдаючи, що не пам’ятає. – А, у тебе, здається, на сьогодні якісь плани були?

– Так! – Сказав Ігор, – у мене квитки на футбол! Я вже повинен виходити, щоб встигнути! Які батьки? Ні!

– Футбол? А пам’ятаю. Ну, доведеться скасувати, – сказала вона.

– Простіше вже гостей скасувати, квитки давно куплені… Наташ, про таке попереджають заздалегідь.

– А хіба за годину це недостатньо? – Запитала вона, – Я-то думала … Ну, в будь-якому випадку, треба скасовувати. Стільки справ у нас! Ось, наприклад… – вона оглянула вітальню.

– А пам’ятаєш, ти обіцяв повісити карниз у спальні? Він же й досі не повішений. Он, валяється… А тато, коли приїжджає, любить усе перевіряти. Уяви, що буде, якщо мої батьки це побачать. Вони ж подумають, що…

– Що я нічого не вмію? – Закінчив Ігор, вже якось приречено.

– Ну, не зовсім, – ухильно відповіла Наташа, – Просто… можуть подумати, що по дому ти нічого не робиш, що тобі ліньки…

– Ну гаразд, їдь, але я навіть не знаю, як вони відреагують на те, що ти перед їх приїздом просто втік з дому… Напевно, порахують – щоб з ними не зустрічатися. Дуже шкода.

Ігор уявив собі гнівний погляд свого тестя, коли той побачить недороблений карниз. Та й сама відсутність Ігоря. Тесть не шанувальник спорту, його квитками на якийсь матч не здивуєш. А лаятися ні з ким не хотілося.

– Гаразд, – сказав він, – я зроблю карниз.

– Чудово! А ще… Сходи за сметаною. Тато дуже любить млинці зі сметаною. У нас, здається, сметани нема.

– Але часу в обріз…

– Нічого страшного, – сказала Наташа, – ти ж встигнеш. Ти ж у нас такий самостійний. А що, тобі важко? На мою думку, ми не повинні відмовляти рідні…

Ігор, скріпивши серце, змушений був погодитись. Він швидко зібрався. Повісив карниз, мало не впавши звідти двічі. Потім помчав в магазин за сметаною, встигнувши до їхнього приїзду.

Матч для Ігоря не відбувся, зате які були млинці!

Батьки Наталки були дуже задоволені.

Ігор, попри всю свою злість, навіть не став лаятися з Наталкою після їхнього від’їзду. Він розумів, що вона зробила це навмисне.

З того дня, як не дивно, у їхній квартирі більше не з’являлося “раптових” гостей. Як виявилося, теорія, – краще один раз показати, ніж декілька разів розповісти, – працює! Тільки треба частіше нею користуватися…

Пишіть в коментарях, що ви думаєте з цього приводу, ставте вподобайки!