ЧАС НОВИН

— Чули про Поліну? Дітей покинула, чоловіка залишила, з роботи звільнилася й поїхала! Куди? А хто його знає! Телефон вимкнений, сторінки в соцмережах зникли! Чого їй не вистачало? Напевно, коханця знайшла та втекла до нього! — У мене все добре, — відповідала на всі питання Поліна, уникаючи погляду. — Точно? — Точно! Можна було й не питати. У Поліни завжди все було чудово, прекрасно, навіть краще, ніж у всіх. Темні кола під очима? Дрібниця, у багатьох вони є! Чоботи, які відзначили свій другий ювілей ще кілька років тому? Улюблені та якісні, а не тому, що ви подумали! Додому з роботи пішки? Гроші на автобус є, але ходити корисно, не знали? Тепер знайте! З часом від Поліни всі відстали. Раз у людини все добре, то чого лізти в душу? Що, приходити без запрошення та шукати, що в неї не так? На тлі цього уявного благополуччя новина прозвучала, як грім серед ясного неба: — Чули про Поліну? Дітей залишила, чоловіка покинула, з роботи пішла й зникла! Куди? А хто його знає! Телефон не відповід...

– Мамо, ти серйозно зараз? Ресторан “Панорама”? Це ж три тисячі за вечерю щонайменше! На людину! Ігор жбурнув ключі на полицю так, що вони з брязкотом відлетіли до стіни. Ольга обернулася від плити, де помішувала соус, і одразу помітила побілілі кісточки пальців чоловіка, що судомно вчепився в телефон. Він ще кілька хвилин уважно слухав матір, а потім, чортихнувшись, різко скинув дзвінок. – Що трапилося? Замість відповіді Ігор важко сів за кухонний стіл і втупився в тарілку з картоплею. Ольга вимкнула конфорку, витерла руки об рушник і сіла навпроти. – Ігор… – Мати з глузду з’їхала остаточно. Просто збожеволіла на старість років. – Він підвів очі, і Ольга побачила в них таку суміш злості та безпорадності, що серце стислося. – Пам’ятаєш, я розповідав про цього… Валерія? З танців? Ольга кивнула. Свекруха згадувала нового знайомого місяць тому – мимохідь, зніяковіло посміхаючись і смикаючи край скатертини. Тоді це виглядало мило: вдова п’ятдесяти восьми років, п’ять років самотності, і ос...

– Дай грошей, мені негайно треба! – Зажадав брат. Поки я намагалася впоратися з подивом, він підійшов ближче і, спершись обома руками на мій стіл, сказав: – У мене ніби ювілей на носі, а грошей немає. Дай, га? Все сталося надто швидко та раптово. Я сиділа в офісі та закінчувала звіт для податкової. Голова моя гула від цифр, від цих нескінченних стовпчиків, які треба було звести докупи. І ось, Льошка. Як чорт із табакерки, як нежить у розпал відпустки. Льошка – це мій старший братик, який до своїх сорока років не мав ні дитини, ні кішки, зате мав два безумовні таланти, – він міг зникати та з’являтися, коли йому це було потрібне. У першому випадку його не можна було розшукати навіть із навченими собаками, а в другому – його просто неможливо було позбутися. – Я знаю, знаю, – знову заговорив брат, – сорок років мужику відзначати не можна, таке інше. Але я вже обіцяв людям. Дай, га? – Льоша… – я зняла окуляри й потерла перенісся, на якому вже відбилася червона вм’ятина. – Ти… – Знаю, знаю! ...

  -Наталю, Настя зібралася на заробітки їхати, просить взяти пожити до себе Віку! – запитав з надією в очах Анатолій свою дружину. -Толя, ні, у нас же свій син маленький, – обурено відповіла Наталя чоловікові. Наталя з Анатолієм одружилися три роки тому, у нього це другий шлюб, в першому шлюбі у нього є дочка – Вікторія. Дівчинка ніби не погана, щоб Толя іноді приводив її в гості, вона не заперечувала, але щоб ось так от пожити. Це вже, ні в які ворота не лізе. А Настя його перша дружина взагалі дивна як це виїхати від дочки, вона ж все-таки мати. -І надовго вона збирається їхати? -На півроку, – відповів Анатолій, потупивши погляд. -На скільки? Як це? Чому так довго? – Наталі стало гаряче, – на півроку залишити дочку? -Розумієш, Настя ж перекладач, ось вона і хоче поїхати на літній період кудись за кордон в готель – адміністратором, їй там хороші гроші запропонували. Та й Віка велика вже, їй шість років, буде допомагати тобі з Ігорем. -Значить, ти вже погодився? -Вона так вмовлял...

– Мамо, ти мене взагалі чуєш? – Вигукнула дочка. – Я не можу так жити! Розумієш? Не можу! Лєра жбурнула сумку на крісло і схрестила руки на грудях. – Чую, – сказала я, сьорбаючи чай, – ти хочеш розміняти квартиру. – Так, розміняти! – З викликом відповіла Лєра. – Мені потрібна окрема житлоплоща! Тому що… Ну, я не можу привести сюди Сашка, поки ти тут зі своїми… Вона зробила невизначений жест. – Зі своїми… кавалерами… – Кавалери… – посміхнулася я про себе. – Господи … За останні п’ять років у мене було двоє «кавалерів», і обох моя дочка вижила з такою віртуозністю, що я досі дивувалася, звідки в ній стільки отрути? Першому вона якось влаштувала істерику, а другому просто мовчки псувала життя. Ховала його речі, викидала продукти з холодильника, приходила в його кімнату без стуку. Він протримався чотири місяці. – Лєро, – я прямо подивилася на дочку, – ця квартира моя! Я її отримала від бабусі, тобто від твоєї прабабусі, якщо ти пам’ятаєш. – І? – З викликом запитала Лєра. – Далі що? – Жодно...

  Аліса збиралася провести Новий рік із друзями, але передумала. До батьків збирався приїхати брат, з яким вони бачилися не так часто, як хотілося б. Вона вже обійшла магазини, купила подарунки батькам, братові та його дружині, племінникам. До столу купила дещо. Все зараз можна купити скрізь, не з порожніми ж руками їхати. Тато любить “суху” ковбасу, так він називає сирокопчену, та гарну каву, мамі подобаються екзотичні фрукти та сири. Племінникам – готові солодкі подарунки. Аліса прикрасила невелику ялинку, подивилась у вікно. Скрізь блимали гірлянди. У всіх новорічний настрій, а вона згадувала своє недавнє розлучення. Усього три місяці минуло. Аліса боролася із сім’єю чоловіка два роки. Свекруха, дуже гостинна жінка, запрошувала та приймала всіх родичів, друзів, знайомих, близьких та сьому воду на киселі. Приймала та постійно привертала до цього Алісу та свого сина Дмитра. Виявилося, що Діма дуже вдало одружився. Дружина з великою квартирою – є де гостей розмістити. Три кімнати...