І тут Лену прорвало. Вона встала, і стілець із гуркотом від’їхав назад. Марсик зіскочив із підвіконня й утік у спальню. У кімнаті стало так тихо, що було чути лише цокання настінного годинника.
А ти? — Вона ткнула пальцем у Лену. — Ти взагалі хочеш дітей, чи тобі важливіші твої суди та наради?
І тут Лену прорвало. Вона встала, і стілець із гуркотом від’їхав назад. Марсик зіскочив із підвіконня й утік у спальню. У кімнаті стало так тихо, що було чути лише цокання настінного годинника.
— З мене досить, — голос Лени був спокійний, але в ньому звучала сталь. — Вийдіть з мого дому.
Алла Вікторівна ошелешено замовкла, відкривши рота.
— Що ти сказала?
— Я сказала: вийдіть з мого дому. — Лена відчувала, як тремтять її губи, але продовжувала. — Я готувала весь день. Я витратила купу грошей, щоб накрити стіл. Я старалася зробити цей вечір особливим для вашого сина, якого, між іншим, я люблю. А ви з порога почали чіплятися. До взуття. До кота. До мила. До їжі. А тепер ще й у моє життя лізете.
— Дімочко! — Алла Вікторівна обернулася до сина. — Ти чуєш, як вона зі мною розмовляє?
Але Діма мовчав, дивлячись у стіл.
— Я не народжую дітей не тому, що мені важливіша кар’єра, — продовжувала Лена, і сльози почали застилати очі. — А тому що ми з Дімою ще не готові. Ми хочемо почекати, поки станемо на ноги. Хіба це злочин? І чому ви постійно порівнюєте мене з Оксаною? Діма обрав мене. Мене! А не її. Змиріться вже.
— Яка нахабність! — Свекруха підскочила. — Вікторе, ти чуєш?
— Чую, — тихо сказав Віктор Степанович. — І знаєш, Алло, дівчина права.
— Що?!
— Ти перегинаєш палицю. — Він підвівся і поклав руку на плече дружині. — Ми підемо. Вибач, Дімо. Вибач, Лено.
— Як ви можете! — обурилася Алла Вікторівна, але чоловік уже тягнув її до виходу.
— Ви всі проти мене! — кричала вона, натягуючи пальто. — Я ж мати! Я ж про нього дбаю!
— Мамо, краще піди, — тихо сказав Діма, не піднімаючи очей.
Двері грюкнули. Лена стояла посеред вітальні, тремтячи всім тілом. Сльози текли по щоках, розмазуючи туш. Гості мовчали, не знаючи, що робити.
Тітка Маша першою підійшла до Лени й обійняла її:
— Дорога, все правильно ти зробила. Вона давно вже береги втратила.
— Точно, — озвався один із братів Діми. — Лен, ти героїня. Ми всі розуміємо, як тобі нелегко.
Діма нарешті підняв очі. В них стояли сльози. Він підвівся, підійшов до дружини й міцно обійняв її. Лена притулилася обличчям до його плеча й розридалася по-справжньому — вся напруга цього дня, всіх цих років вихлюпнулася назовні.
— Пробач мені, — шепотів Діма, гладячи її по волоссю. — Пробач, що не зупинив її раніше. Пробач, що мовчав.
— Я не хотіла влаштовувати сцену, — схлипувала Лена. — Я справді старалася. Але вона…
— Я знаю. Я все знаю.
Гості почали потроху розходитися, ніяково прощаючись, обіцяючи зателефонувати. Тітка Маша затрималася найдовше, допомагаючи прибрати зі столу.
— Знаєш, — сказала вона, складаючи тарілки, — Алла завжди була такою. Контролюючою. Навіть коли Діма був маленьким, вона його на кожному кроці опікала. А потім він виріс, і вона розгубилася. Боїться, що він піде від неї зовсім.
— Але я не забираю у неї сина, — втомлено сказала Лена, витираючи очі серветкою.
— Вона так не думає. Для неї ти — загроза. Бо ти сильна. Самостійна. Не така, яку вона хотіла бачити поруч із Дімою. — Тітка Маша зітхнула. — Але це її проблема, а не твоя. Ти молодець. Тримайся.
Коли всі пішли, Діма й Лена сиділи на дивані, обійнявшись. Марсик вийшов із спальні й застрибнув до них на коліна, муркочучи.
— Думаєш, вона мене колись пробачить? — спитала Лена.
— Не знаю, — чесно відповів Діма. — Але це вже не так важливо. Важливо, що ти нарешті сказала те, що треба було сказати. А я… я мав це зробити давно. Я тебе підвів.
— Не підвів. — Лена взяла його за руку. — Просто іноді важко йти проти батьків.
— Але ти ж моя дружина. Ти головніша.
Вони сиділи в тиші, слухаючи муркотіння кота й рідкі звуки машин за вікном. На столі ще стояв недоїдений торт, горіли свічки. Свято не вдалося — принаймні, не так, як вони планували.
Але щось змінилося. Щось важливе.
— Знаєш, — сказав Діма, — наступного разу давай просто удвох відсвяткуємо. Без натовпу. Без… драми.
Лена усміхнулася крізь сльози:
— Домовилися.
На телефон прийшло повідомлення від Віктора Степановича: «Леночко, пробач за Аллу. Я з нею поговорю. Ти була права. Тримайтеся там». Лена показала Дімі екран.
— Хороший у тебе батько, — сказала вона.
— Так. Хороший.
Вони так і сиділи, поки свічки не догоріли, поки за вікном не стемніло зовсім. Попереду були складні розмови, натягнуті стосунки, можливо, довге мовчання. Але вперше за всі ці роки Лена відчула, що відстояла своє право бути собою. У своєму домі. Поруч зі своїм чоловіком.
І цього, мабуть, було достатньо.
Після того вечора, коли Лена вперше за всі роки шлюбу відстояла себе і вигнала Аллу Вікторівну з дому, у квартирі запанувала незвична тиша. Діма і Лена довго сиділи на дивані, обійнявшись, не наважуючись порушити цю тишу навіть словами. Марсик, відчуваючи зміну атмосфери, муркотів особливо голосно, ніби намагався заспокоїти господарів.
Наступного ранку Лена прокинулася раніше за Діму. Вона довго лежала, дивлячись у стелю, і думала про те, що сталося. Вперше за багато років вона не відчувала провини за те, що сказала вголос усе, що накопичувалося всередині. Вона не відчувала сорому — лише полегшення і дивну впевненість у собі.
Діма прокинувся, обійняв її за плечі.
— Як ти? — тихо спитав він.
— Легше, ніж учора, — відповіла Лена. — А ти?
— Я теж. Знаєш, я думав, що буде гірше. Що я відчуватиму провину перед мамою. Але зараз… Мені здається, ти зробила правильно.
Вони поснідали разом, не поспішаючи, вперше за довгий час не обговорюючи плани на день, не згадуючи про гостей чи родичів. Лена відчула, що їй хочеться просто побути вдома, у тиші, без зайвих людей.
Діма запропонував прогулятися містом. Вони вдяглися, взяли парасолю — осінній дощ не припинявся — і вийшли на вулицю. Місто було сірим, але Лена відчувала, що навколо неї розливається світло. Вона тримала Діму за руку і думала, що, можливо, це і є справжнє щастя — просто йти поруч із коханою людиною, не боячись бути собою.
Після того випадку Алла Вікторівна не дзвонила кілька днів. Лена знала, що це затишшя перед бурею. Вона не помилилася: у середу ввечері, коли вони з Дімою поверталися з роботи, телефон задзвонив. Діма подивився на екран і зітхнув.
— Мама, — сказав він, — знову.
— Відповідай, — кивнула Лена. — Я не проти.
Діма натиснув на кнопку.
— Привіт, мамо.
— Дімо, ти вдома? — голос Алли Вікторівни був напружений.
— Уже майже. Що сталося?
— Я хочу поговорити. З тобою і з Леною. Особисто.
— Мамо, може, краще телефоном?
— Ні. Я приїду завтра ввечері. І тато буде.
Діма подивився на Лену. Вона знизала плечима.
— Добре, — сказав Діма. — Приїжджайте.
Він вимкнув телефон і сів на диван.
— Готова до другого раунду? — сумно посміхнувся він.
— Я вже нічого не боюся, — відповіла Лена. — Головне, щоб ти був поруч.
— Я буду.
Наступного вечора Алла Вікторівна з’явилася разом із Віктором Степановичем. Вона була ще суворіша, ніж зазвичай, губи стиснуті в тонку лінію, очі блищали. Віктор Степанович виглядав втомленим.
— Доброго вечора, — сказала Лена, відчиняючи двері.
— Доброго, — сухо відповіла свекруха.
Вони пройшли у вітальню. Лена запропонувала чай, але Алла Вікторівна відмовилася.
— Я прийшла поговорити, — одразу почала вона. — Діма, ти розумієш, що твоя дружина вчора вчинила неприпустимо? Вона вигнала мене з твого дому!
— Мамо, це наш дім, — спокійно відповів Діма. — І Лена мала право сказати те, що думає.
— Вона мене принизила при всіх! — голос Алли Вікторівни тремтів. — Я ж твоя мати!
— Мамо, ти перегнула. Ти не мала права так говорити з Леною. І про дітей, і про Оксану, і про все інше.
— Я лише хотіла, щоб у тебе було щастя! Щоб у тебе була справжня сім’я!
— У мене є сім’я, — Діма взяв Лену за руку. — І я сам вирішу, коли і як вона буде повною.
Алла Вікторівна подивилася на сина, потім на Лену. В її очах було стільки болю й образи, що Лена на мить відчула жаль. Але вона знала: поступитися зараз — означає знову втратити себе.
— Я не хочу більше сварок, — сказала Лена. — Але я не дозволю вам більше принижувати мене у моєму домі. Якщо ви не можете прийняти мій вибір, краще не приходьте.
Віктор Степанович кивнув.
— Алло, досить. Діти дорослі. Вони самі розберуться.
Свекруха підвелася.
— Я не пробачу тобі цього, Лено, — сказала вона тихо. — Ти забрала у мене сина.
— Я не забирала, — відповіла Лена. — Я просто хочу жити своїм життям.
Вони пішли. Діма довго стояв біля вікна, дивлячись услід батькам.
— Вона не зрозуміє, — сказав він нарешті. — Але я не можу більше жити між вами.
— І не треба, — Лена обійняла його. — Ми впораємося.
Минув місяць. Життя поступово входило у звичне русло. Лена працювала, Діма займався своїми проектами. Вони рідко згадували про Аллу Вікторівну, хоча іноді Діма отримував від неї короткі повідомлення: «Як ти?», «Чи все гаразд?». Він відповідав стримано, але не уникав спілкування.
Одного дня Лена повернулася з роботи й побачила на порозі коробку. Відкривши її, вона знайшла старі фотографії Діми з дитинства, листівку з написом: «Пам’ятай, хто ти є», і маленьку іграшку — ведмедика, якого Діма любив у дитинстві.
— Це мама, — сказав Діма, коли побачив коробку. — Вона завжди так. Коли не може сказати щось напряму, надсилає речі.
— Може, їй теж важко, — задумливо сказала Лена. — Вона втратила контроль, а це страшно.
— Я знаю. Але я не можу жити її життям.
З часом Лена і Діма почали більше подорожувати. Вони їздили Україною, відкривали для себе нові міста, знайомилися з цікавими людьми. Лена відчула, що нарешті живе так, як хоче. Вона більше не боялася бути собою, не боялася говорити про свої бажання й мрії.
Одного разу вони поїхали до Карпат. Вечорами сиділи біля каміна, пили чай із травами, слухали дощ за вікном. Діма читав уголос книжки, Лена малювала ескізи для майбутнього ремонту в квартирі. Вони мріяли про власний будинок, про сад із яблунями, про тишу й затишок.
— Знаєш, — сказала Лена, — я не хочу, щоб у нашому домі хтось почувався чужим. Навіть твоя мама. Але я більше не дозволю їй керувати моїм життям.
— І правильно, — погодився Діма. — Ми самі будуємо свою сім’ю.
Повернувшись до Києва, Лена отримала підвищення на роботі. Вона стала керівницею юридичного відділу. Колеги поважали її за професіоналізм і принциповість. Вона навчилася відстоювати свої кордони не лише вдома, а й у професійному житті.
Діма теж досяг успіху — його проект отримав грант, і він зібрав команду однодумців. Вони разом працювали над новими ідеями, мріяли змінити світ на краще.
Увечері Лена й Діма зустрічалися вдома, ділилися новинами, разом готували вечерю. Їхнє життя стало спокійним, але наповненим сенсом.
Алла Вікторівна з часом змирилася. Вона рідше дзвонила, іноді надсилала короткі повідомлення. Віктор Степанович іноді заходив у гості, приносив домашню випічку, питав, чи все гаразд.
— Мама передає привіт, — казав він. — Вона переживає, але не хоче нав’язуватися.
Лена посміхалася:
— Передавайте їй, що у нас все добре.
Минуло кілька років. Лена й Діма переїхали у власний будинок на околиці міста. Вони посадили сад, завели ще одного кота, Марсик став старшим у домі. У їхньому житті з’явилося більше радості, більше спокою.
Діма іноді згадував маму, але вже без болю. Вони навчилися спілкуватися без образ, без докорів. Алла Вікторівна зрозуміла, що її син щасливий, і це головне.
Лена теж змінилася. Вона стала впевненішою, навчилася цінувати себе, свої бажання. Вона більше не дозволяла нікому порушувати її кордони.
Одного дня Лена отримала листа від Оксани — тієї самої дівчини, яку Алла Вікторівна колись так любила. Оксана писала, що давно стежить за Лениними успіхами, що захоплюється її силою й витримкою.
— Я рада, що Діма щасливий, — писала Оксана. — І рада, що він поруч із такою жінкою, як ти.
Лена довго тримала цей лист у руках. Вона зрозуміла: минуле більше не має влади над нею. Вона вільна.
Життя тривало. Лена й Діма разом долали труднощі, разом раділи перемогам. Вони навчилися цінувати прості речі: спільні вечері, прогулянки парком, розмови до пізньої ночі.
Іноді Лена згадувала той вечір, коли вперше сказала «ні» свекрусі. Вона знала: саме тоді почалося її нове життя. Життя, в якому вона мала право бути собою.
