Яна лежала на узбіччі, ледве приходячи до тями. Обличчя було розбите до крові, плече — вибите, а по всьому тілу відчувалася гостра біль. Свідомість то йшла у туман, то поверталася до реальності.

— Ходімо, люба, додому. Довго гуляла сьогодні? Не будеш вередувати, як учора? А, Зойко? — звично говорила бабуся Семенівна, погладжуючи свою козу.

Вони йшли з далекого лугу, де трава була густіша, а машини з їхнім димом — далі.

Раптом стареньку охопив жах: у траві вона помітила щось, що змусило її руки й ноги тремтіти.

— Господи… та що ж це… — прошепотіла вона, ледве знаходячи слова.

Яна стогнала поруч, лежачи на землі.

— Жива! О, Боже! Треба викликати швидку! Зараз, зараз… де ж… а, ось! — Семенівна дістала з-під фартуха старенький мобільний телефон, подарунок онука, і швидко зателефонувала.

Коли лікарі вже були в дорозі, бабуся намагалася хоч якось полегшити страждання дівчини, обережно витираючи кров з обличчя.

— Лікаря… мені потрібен лікар… — промовила Яна, помітивши поруч бабусю.

— Уже їдуть, люба. Все зроблено, швидку викликали, тримайся трохи.

— Дитина… — шепотіла дівчина, знову втрачаючи свідомість. — Моя дівчинка…

— Яка дитина? — стривожилася Семенівна. — Ти була одна, поруч нікого не було.

Але погляд бабусі впав на округлий живіт Яни. Вона була вагітна.

Коли приїхала швидка, Семенівна одразу повідомила медикам про вагітність постраждалої.

— Дякуємо вам, бабусю, за допомогу. Зробимо все, що зможемо… — сказала лікарка.

Яна прийшла до тями вже у лікарняній палаті. Трубки, крапельниці, реанімація — вона зрозуміла це одразу.

— Що з моєю дитиною? — провела рукою по животу, відчувши пекучу порожнечу. Де моя дівчинка?

У цей момент увійшла медсестра:

— Ви прокинулися? Добре, ми вже хвилювалися.

— Де дитина? Вона жива? Відповідайте! — голос тремтів від відчаю.

— У вас були серйозні травми, — медсестра зам’ялася. — Ми боролися за ваше життя кілька днів. На жаль, дитина не вижила, загинула ще під час аварії. Поліція пізніше зв’яжеться з вами для з’ясування деталей…

Яна почула лише це: її дівчинка померла, не народившись. Через цю людину… її батька.

У пам’яті сплив кожен момент останнього дня перед трагедією. Думати про нього було нестерпно.

Тепер Яна розуміла правду: Кирило мав намір її вбити. Його не зупинило навіть те, що у неї під серцем була їхня донька.

Після того як медсестра пішла, Яна залишилася сама в палаті, оточена звуками апаратури, тихим гудінням крапельниць і віддаленим голосом чергової. Вона лежала на ліжку, відчуваючи порожнечу не лише в животі, а й у душі. Спогади про той день поверталися, ніби відтворювалися на невидимому екрані: кожен погляд Кирила, кожен звук його голосу, кожен дотик… Вона згадала, як він раптом став холодним, ніби всі емоції зникли, і залишилася лише темрява.

Яна стиснула долоні в кулаки, намагаючись не плакати, але сльози все одно котилися по щоках. Її серце, здавалося, вирвали й топтали у вогні болю. Усвідомлення того, що її дитина загинула через людину, яку вона колись любила, було нестерпним.

Раптом двері палати відчинилися, і всередину зайшов молодий детектив. Він виглядав втомленим, але уважним, з блокнотом у руках.

— Добрий день, я детектив Орлов, — сказав він м’яко, але впевнено. — Можу я поставити вам кілька запитань?

Яна підняла на нього очі, в яких ще палав вогонь відчаю й злості.

— Ви про… про мою дитину? — голос тремтів. — Де вона?

— Я розумію ваш стан, — обережно почав Орлов. — Але ми повинні з’ясувати всі обставини події. Я знаю, що вам зараз важко…

Яна прикусила губу, намагаючись стримати тремтіння. Спогади про Кирила накочували з новою силою. Вона розуміла, що якщо розповість усе, що знає, її життя може сильно змінитися.

— Він… — почала Яна, потім замовкла. — Він… хотів, щоб я… щоб ми обоє загинули… він не зупинився навіть заради дитини.

Орлов зробив нотатку в блокноті й подивився на неї з м’яким розумінням.

— Ми розберемося. Головне зараз — ви. Ваша безпека… — його слова звучали як розрада, але Яна майже не чула їх.

Після відходу детектива вона знову залишилася сама. У палаті було тихо, майже не чути звуків лікарні. Спогади поверталися знову й знову, мов шторм усередині її голови. Вона згадала той момент на дорозі, коли Кирило підбіг до машини. Він виглядав безстрашним, і це лякало Яну найбільше.

Минуло кілька днів. Яна поступово приходила до тями, відновлювалася після травм. Фізичний біль трохи стих, але психологічний був сильнішим. Вона почала помічати, як її серце реагує на кожну дрібницю: будь-який дзвінок телефону міг викликати тремтіння, будь-який шум за дверима — страх.

— Треба йти далі, — шепотіла вона собі, сидячи біля вікна. — Треба жити.

В один із днів до неї прийшла психологиня. Молода жінка з добрими очима й м’яким голосом.

— Яно, ви пережили страшну подію, — сказала вона. — Я тут, щоб допомогти вам впоратися з втратою і болем.

Яна кивнула, хоча слова здавалися порожніми. Їй було важко довіряти комусь після того, що сталося.

— Я… — почала вона, намагаючись підібрати слова. — Моя дівчинка… Вона була моєю надією…

— Я розумію, — м’яко сказала психологиня. — Дозвольте собі сумувати. Не треба квапити процес. Це нормально — відчувати біль, злість, відчай.

Щодня Яна вчилася знову дихати, дивитися на світ навколо, відчувати себе живою. Вона почала вести щоденник, записуючи спогади про дитину, про останні дні, про те, як Кирило змінився. Писати було боляче, але через біль приходило очищення.

Час минав. Яна стала обережнішою, уважнішою до оточення, але водночас усередині росла рішучість: вона хотіла викрити Кирила. Він мав відповісти за все. І це почуття стало її новою метою, її новою силою.

Одного вечора, коли лікарня поступово занурювалася в тишу, у палату зайшов Орлов. Він виглядав втомленим, але в його очах була рішучість.

— Яно, у нас є нова інформація, — сказав він. — Ми знайшли свідків і записи з камер, які допоможуть зрозуміти, що саме сталося того дня.

Яна відчула, як серце стиснулося від надії. Це був перший крок до справедливості.

— Я хочу… — почала вона, але слова застрягли в горлі. — Я хочу, щоб він відповів за все.

— Ми зробимо все, що в наших силах, — відповів Орлов. — І почнемо просто зараз із цих доказів.

З цього моменту почався новий етап у житті Яни. Вона поступово вчилася знову довіряти людям, боролася зі спогадами й страхом, і водночас будувала план, щоб захистити себе й інших від Кирила.

Її шлях був довгим, болісним і непередбачуваним. Кожен день приносив нові випробування: візити поліції, судові процеси, психологічні консультації. Вона стикалася з людьми, які не розуміли її болю, і з тими, хто намагався її підтримати.

Але Яна йшла вперед. З кожним кроком вона відчувала силу, яка раніше була прихована. Вона більше не була тією дівчиною, яка лежала на узбіччі, стікаючи кров’ю. Вона ставала жінкою, яка знала, що зможе пережити все — навіть найстрашнішу втрату.

Минуло кілька тижнів. Яна вже могла самостійно пересуватися по лікарні, але ночі залишалися найважчими. У темряві кімнати спогади й страхи поверталися з нестерпною силою. Вона часто прокидалася, чуючи стукіт крапельниці чи шурхіт кроків медсестри, і щоразу серце її шалено калатало.

Психологиня наполягла, щоб Яна почала вести щоденник: записувати все, що спадає на думку, будь-які емоції й спогади. Спочатку дівчина робила це важко — слова застрягали в горлі, сльози заважали писати. Але поступово щоденник став для неї тихим другом, єдиним свідком болю, страху й поступово пробуджуваної сили.

Одного ранку двері палати прочинилися, і зайшла бабуся Семенівна. Її погляд був м’яким, але рішучим. Вона тримала в руках маленький пакунок із чаєм і домашніми пиріжками.

— Доброго ранку, люба, — сказала бабуся, сідаючи на стілець біля ліжка. — Я знаю, тобі важко. Але ти не одна.

Яна підняла голову. Її очі, ще недавно повні відчаю, тепер трохи ожили.

— Дякую, бабусю, — тихо сказала вона. — Ви врятували мене того дня… я… не знаю, як віддячити.

— Не треба слів, — усміхнулася Семенівна. — Головне — ти жива. І ти маєш жити далі.

Ця розмова, проста й тепла, стала для Яни важливою. Вона вперше відчула, що світ може бути не лише джерелом болю, а й опорою.

Через кілька днів детектив Орлов прийшов із новинами:

— Ми отримали свідчення й відео з камер спостереження, — сказав він. — Є шанс, що Кирило не уникне відповідальності.

Яна кивнула. Серце її стиснулося від суміші тривоги й полегшення. Це була ще одна битва, але вона вже не боялася. Тепер вона розуміла, що сила всередині — це не лише страх і біль, а й рішучість захистити себе й пам’ять про свою доньку.

Процес почався повільно. Судові засідання стали важким випробуванням: зустріч із Кирилом через скло в залі суду, його холодний погляд, спроби виправдати себе. Але Яна була готова. Вона говорила чітко, твердо, іноді стримуючи сльози. Кожна її розповідь про той день, про трагедію, про те, що втратила, була ударом по Кирилу й водночас актом зцілення для самої Яни.

— Я втратила все, що мені було дороге, — сказала вона на одному із засідань, дивлячись на обвинуваченого. — Але я живу. І ви не заберете у мене життя.

Повільно, день за днем, вона відчувала, як тягар болю перетворюється на силу. Її адвокат казав:

— Ви неймовірно сильна. Те, що ви пережили, могло зламати будь-кого. Але ви впоралися.

І Яна вірила. Вона вірила, що її життя ще може бути наповнене світлом.

Поступово лікарня стала лише спогадом, хоча шрами на обличчі й тілі нагадували про пережите. Яна переїхала до Семенівни, у дім, сповнений тепла, запаху трав, чаю й старих книжок. Тут вона знову вчилася жити: вставати зранку, готувати, ходити лісом і луками, спостерігати, як трава колихається на вітрі.

Одного разу, прогулюючись полем за домом, Яна зупинилася й заплющила очі. Вітер грався її волоссям, сонячні промені лагідно торкалися шкіри, і на мить вона відчула легкість. Серце боліло, але не від жаху — від пам’яті про те, що втрата була, але життя триває.

— Моя дівчинко… — шепотіла вона, усміхаючись крізь сльози. — Я живу для тебе.

Минуло кілька місяців. Суд завершився: Кирила визнали винним. Яна не відчувала злорадства; її відчуття перемоги було іншим. Вона розуміла, що справедливість відновлена, що пам’ять про доньку захищена, що ніхто більше не зможе завдати їй такої болю.

Семенівна підтримувала Яну у всьому. Вона допомагала не лише фізично, а й душевно. Бабуся часто казала:

— Ти сильніша, ніж думаєш. А ми з тобою — тепер одна родина.

І Яна це відчувала. Вона навчилася знову відкриватися людям. Почала допомагати іншим: приходила до лікарні до тих, хто пережив травми, підтримувала молодих матерів, ділилася своїм досвідом. Вона зрозуміла, що біль можна перетворити на світло, якщо ділитися ним з іншими.

Одного вечора, сидячи біля каміна з щоденником на колінах, Яна помітила, як трава за вікном м’яко колихається на вітрі. Вона усміхнулася. Серце все ще боліло, але вже інакше — не порожнечею, а пам’яттю й любов’ю.

— Життя триває, — прошепотіла вона. — Я буду любити знову, я буду жити.

У цій тихій кімнаті, серед запаху трав і старих книжок, Яна вперше за довгі місяці відчула повноту. Вона знала, що її донька завжди буде з нею в серці, що любов сильніша за смерть, а життя — це шанс, який треба використати.

Час минав, і Яна поступово будувала нове життя. Вона знаходила друзів, допомагала тим, хто пережив трагедії, вчилася радіти простим речам: ранковому сонцю, запаху хліба, співу птахів. Кожен день був маленькою перемогою.

І одного разу, коли весняне сонце осявало луг, Яна підійшла до старого дерева, що росло неподалік від дому Семенівни. Вона поклала руку на кору й тихо промовила:

— Моя дівчинко, я живу. Я щаслива. Дякую тобі за ту силу, яку ти мені залишила.

Ваша думка для нас дуже важлива! 
Напишіть у коментарях, що ви думаєте про цю тему — ми читаємо кожен коментар і враховуємо ваші ідеї