– Васю, я все зізнатися хотіла і не наважувалася. Обдурила я тебе, не мій ти чоловік!
– Васю, я все зізнатися хотіла і не наважувалася. Обдурила я тебе, не мій ти чоловік!
Бабуся сиділа біля ліжка чоловіка і мокрою ганчіркою протuрала його гаряче чоло.
– Васю, я все зізнатися хотіла і не наважувалася. Обдурила я тебе, не мій ти чоловік!
Старий розплющив очі й здивовано глянув на дружину.
– Не перебивай тільки, бо раптом розлучимося навіки, а я так і не розповім. Пам’ятаєш, ти після вітчизняної в наше село забрів випадково?
– Я тоді ще остовпіла спочатку, а потім на шию тобі кинулася. Переплутала. Дуже вже ти на мого чоловіка був схожий, тільки мені похоронка на нього прийшов, а тут ти, живий.
– Я подумала, що помилилися папірцями й чоловік мій повернувся, кинулася до тебе, та одразу зрозуміла, що обізналася. Червоніла, перепрошувала потім і переночувати в сараї пустила.
– Вранці ти вирішив двері в сараї трохи полагодити, а на тебе балка візьми, та впади. Я вже думала і тебе ховати доведеться, та дивлюсь дихаєш – живий значить.
– Лікаря покликала, а він сказав, що міцний чоловік попався, тільки пам’ять трохи відбило, а в цілому легко відбувся. Тоді я й вирішила тобі сказати, що ти мій чоловік.
– Чоловік ти міцний, видний, а після такого лихоліття одній із двома дітьми не впоратися. Сказала, а ти й повірив.
– Потім уже совість мучила, та звикли один до одного, злюбилися ми з тобою і міняти нічого не хотілося.
– Зараз ось тільки каюся, що за тебе все вирішила. Може життя твоє інакше б склалося.
Василь подивився на неї мовчки хвилину і раптом розреготався.
– Недолуга ти стара, яке ще інше життя, я ж тебе все життя любив. Зайшов тоді у твоє село, правда, випадково, зате залишитися сам вирішuв.
– Я ж як тебе побачив – закохався одразу, а як підступитись не знав. Вирішив, що допоможу трохи по господарству, може придивuшся і не проженеш, і тут ця балка, як шандарахне по голові – аж усе потемніло.
– Прийшов до тями – лікар тут і ти клопочешся біля мене, тож попросив я його про амнезію набрехати трохи, щоб у твоєму будинку затриматися.
– Тут ти мене здивувала з звісткою про чоловіка, але я навіть зрадів, що мені вигадувати нічого не доведеться.
– Дурень ти старий, – усміхнулася бабуся. – Раніше сказати не міг? Хоч посміялися б разом.
– Хотів, та якось ніколи було. То старших підіймали, то ще трьох молодших ми з тобою народ или, – підморгнув чоловік. – Так все життя і тягали страшні свої таємниці, а вони виявилися й не таємницями зовсім.
– Добре, хоч зараз з’ясували, а то насмішили б ангелів-охоронців своїми оповіданнями, – сказала старенька. – Тільки ти, Васю, не вми рай давай. Не залишай мене тут одну, я ж не зможу без тебе.
– Чого ти нюні розпустила, стара, все буде нормально, – заспокоїв її чоловік. – Годі біля мене сидіти, спати лягай. Ранок вечора мудріший.
Вони лягли, але вона спала неспокійно. Мабуть, думки про погане металися в її сивій голові й заважали відпочивати.
Вранці прокинулося зрання. Ліжко порожнє. Защеміло тривожне серце. А ні, – сидить він на ґанку, димить. Видихнула. Цього разу мимо пройшла кістлява, отже, поживуть ще трохи, поскриплять разом.
Після того ранку, коли бабуся Ганна побачила Василя на ґанку, життя в їхній хаті потекло звичним руслом, але щось у повітрі змінилося. Вона ніби скинула з плечей важкий тягар, який носила десятки років. Василь, як і раніше, жартував, підморгував, а вона частіше ловила себе на думці, що хоче ще й ще раз почути його сміх, побачити, як він, трохи кульгаючи, йде до сараю чи садить картоплю на городі.
Того дня вони разом снідали на веранді. Сонце вже піднімалося над селом, і в повітрі пахло свіжістю, травою, димом із сусідських коминів. Василь, як завжди, жартував:
— Ну що, стара, може, ще раз одружимося? Тепер уже чесно, без секретів?
Ганна засміялася, а потім раптом заплакала — від щастя, від полегшення, від усього, що накопичилося за роки.
— Ти ж знаєш, Васю, я без тебе — як без рук. А ти без мене?
— А я без тебе — як без серця, — відповів він і обійняв її за плечі.
Діти давно роз’їхалися по містах, але щонеділі телефонували, питали, як здоров’я, чи не треба чого з аптеки чи магазину. Внуки приїжджали на канікули, бігали босоніж по траві, допомагали бабусі з пирогами, а дідові — з городом. У такі дні хата наповнювалася сміхом, галасом, запахом свіжої випічки й варення.
Одного разу, коли внуки гостювали, Василь вирішив розповісти їм історію свого життя. Сиділи всі разом на лавці під яблунею, і він почав:
— Ось слухайте, діти, як дід ваш у це село потрапив. Не все так просто було, як здається…
Внуки слухали з відкритими ротами, а Ганна, стоячи біля вікна, посміхалася й думала: «Добре, що він тут, зі мною, що ми разом».
З роками здоров’я Василя слабшало. То спина боліла, то ноги не слухалися, але він не здавався. Щоранку виходив на ґанок, сідав на лавку й дивився на поле, на ліс за селом, на річку, що виблискувала на сонці. Ганна приносила йому чай із м’ятою, сідала поруч, і вони мовчки дивилися на світ, що змінювався навколо.
— Пам’ятаєш, як ми вперше разом на ярмарок поїхали? — питав Василь.
— Як не пам’ятати! Ти тоді мені намисто купив, а я цілий вечір боялася його загубити.
— А я боявся, що ти з кимось іншим підеш танцювати, — сміявся Василь.
Одного вечора, коли над селом розливалася тиха літня гроза, Ганна сиділа біля ліжка Василя й тримала його за руку. Він був слабкий, але очі світилися любов’ю й вдячністю.
— Ганно, — прошепотів він, — дякую тобі за все. За те, що не вигнала, за те, що прийняла, за дітей, за онуків, за кожен день.
— Васю, не дякуй. Це я тобі дякую. За те, що був поруч, коли було важко, коли було страшно, коли хотілося здатися.
— Я завжди буду поруч, — сказав він і заснув.
Вранці Ганна прокинулася від тиші. Василь спав спокійно, дихав рівно. Вона вийшла на двір, подивилася на небо, на город, на яблуню, під якою вони сиділи з дітьми й внуками. Їй було спокійно на душі.
День минув у звичних клопотах. Ганна поралась по господарству, готувала обід, поливала квіти. Василь прокинувся ближче до обіду, попросив чаю й пиріжків із вишнями.
— Смачно, як у молодості, — сказав він, з’ївши три пиріжки підряд.
Восени діти приїхали всі разом. Привезли подарунки, продукти, ліки. В хаті знову було гамірно й весело. Внуки бігали по саду, збирали яблука, допомагали дідусю з дровами.
— Дідусю, а ти справді не пам’ятаєш, як у село потрапив? — питав найменший онук.
Василь підморгнув Ганні:
— Та пам’ятаю, але це вже інша історія. Головне — що я тут, з вами.
Зима видалася суворою. Снігу намело по вікна, дороги замело, але в хаті було тепло й затишно. Ганна топила піч, варила борщ, пекла хліб. Василь допомагав, чим міг, а вечорами вони сиділи біля вікна, дивилися на зорі й згадували молодість.
— Пам’ятаєш, як ми на санях каталися? — питала Ганна.
— Як не пам’ятати! Ти тоді вперше мене поцілувала, — сміявся Василь.
Одного разу Василь захворів. Температура, слабкість, кашель. Ганна не відходила від нього ні на хвилину. Вона поїла його чаєм із малиною, ставила компреси, читала молитви біля ікон.
— Не залишай мене, Васю, — шепотіла вона, коли він засинав.
— Я з тобою, стара, не бійся, — відповідав він.
Діти приїхали, привезли лікаря. Василь потроху одужував, але став ще слабшим. Ганна розуміла: час невблаганний, але кожен день із ним — це подарунок.
Весна прийшла рано. Сніг розтанув, на городі з’явилися перші паростки. Василь вийшов на двір, сів на лавку й довго дивився на небо.
— Гарно, — сказав він. — Життя прожили не дарма.
Ганна сіла поруч, взяла його за руку.
— Я тебе люблю, Васю.
— І я тебе, стара.
Минуло ще кілька років. Василь і Ганна зустріли золоте весілля. Діти й онуки приїхали, накрили стіл, співали пісень, сміялися, згадували минуле.
— Дідусю, а ти щасливий? — питав онук.
— Дуже, — відповідав Василь. — Бо щастя — це коли поруч ті, кого любиш.
Коли Василя не стало, Ганна довго не могла звикнути до тиші. Але вона знала: він завжди поруч, у кожному куточку хати, у кожній квітці на городі, у кожній усмішці внуків.
Вона часто сиділа на ґанку, дивилася на захід сонця й шепотіла:
— Дякую тобі, Васю, за життя.
І знала: їхня історія не закінчилася. Вона триває у дітях, у внуках, у пам’яті, у любові, яку вони пронесли крізь усе життя.
Ваша думка для нас дуже важлива! 
Напишіть у коментарях, що ви думаєте про цю тему — ми читаємо кожен коментар і враховуємо ваші ідеї
