Публікації

І тут Лену прорвало. Вона встала, і стілець із гуркотом від’їхав назад. Марсик зіскочив із підвіконня й утік у спальню. У кімнаті стало так тихо, що було чути лише цокання настінного годинника.

-
Зображення
А ти? — Вона ткнула пальцем у Лену. — Ти взагалі хочеш дітей, чи тобі важливіші твої суди та наради? І тут Лену прорвало. Вона встала, і стілець із гуркотом від’їхав назад. Марсик зіскочив із підвіконня й утік у спальню. У кімнаті стало так тихо, що було чути лише цокання настінного годинника. — З мене досить, — голос Лени був спокійний, але в ньому звучала сталь. — Вийдіть з мого дому. Алла Вікторівна ошелешено замовкла, відкривши рота. — Що ти сказала? — Я сказала: вийдіть з мого дому. — Лена відчувала, як тремтять її губи, але продовжувала. — Я готувала весь день. Я витратила купу грошей, щоб накрити стіл. Я старалася зробити цей вечір особливим для вашого сина, якого, між іншим, я люблю. А ви з порога почали чіплятися. До взуття. До кота. До мила. До їжі. А тепер ще й у моє життя лізете. — Дімочко! — Алла Вікторівна обернулася до сина. — Ти чуєш, як вона зі мною розмовляє? Але Діма мовчав, дивлячись у стіл. — Я не народжую дітей не тому, що мені важливіша кар’єра, — продовжувала ...
Докладніше

Яна лежала на узбіччі, ледве приходячи до тями. Обличчя було розбите до крові, плече — вибите, а по всьому тілу відчувалася гостра біль. Свідомість то йшла у туман, то поверталася до реальності.

-
Зображення
— Ходімо, люба, додому. Довго гуляла сьогодні? Не будеш вередувати, як учора? А, Зойко? — звично говорила бабуся Семенівна, погладжуючи свою козу. Вони йшли з далекого лугу, де трава була густіша, а машини з їхнім димом — далі. Раптом стареньку охопив жах: у траві вона помітила щось, що змусило її руки й ноги тремтіти. — Господи… та що ж це… — прошепотіла вона, ледве знаходячи слова. Яна стогнала поруч, лежачи на землі. — Жива! О, Боже! Треба викликати швидку! Зараз, зараз… де ж… а, ось! — Семенівна дістала з-під фартуха старенький мобільний телефон, подарунок онука, і швидко зателефонувала. Коли лікарі вже були в дорозі, бабуся намагалася хоч якось полегшити страждання дівчини, обережно витираючи кров з обличчя. — Лікаря… мені потрібен лікар… — промовила Яна, помітивши поруч бабусю. — Уже їдуть, люба. Все зроблено, швидку викликали, тримайся трохи. — Дитина… — шепотіла дівчина, знову втрачаючи свідомість. — Моя дівчинка… — Яка дитина? — стривожилася Семенівна. — Ти була одна, поруч ні...
Докладніше

– Васю, я все зізнатися хотіла і не наважувалася. Обдурила я тебе, не мій ти чоловік!

-
Зображення
– Васю, я все зізнатися хотіла і не наважувалася. Обдурила я тебе, не мій ти чоловік! Бабуся сиділа біля ліжка чоловіка і мокрою ганчіркою протuрала його гаряче чоло. – Васю, я все зізнатися хотіла і не наважувалася. Обдурила я тебе, не мій ти чоловік! Старий розплющив очі й здивовано глянув на дружину. – Не перебивай тільки, бо раптом розлучимося навіки, а я так і не розповім. Пам’ятаєш, ти після вітчизняної в наше село забрів випадково? – Я тоді ще остовпіла спочатку, а потім на шию тобі кинулася. Переплутала. Дуже вже ти на мого чоловіка був схожий, тільки мені похоронка на нього прийшов, а тут ти, живий. – Я подумала, що помилилися папірцями й чоловік мій повернувся, кинулася до тебе, та одразу зрозуміла, що обізналася. Червоніла, перепрошувала потім і переночувати в сараї пустила. – Вранці ти вирішив двері в сараї трохи полагодити, а на тебе балка візьми, та впади. Я вже думала і тебе ховати доведеться, та дивлюсь дихаєш – живий значить. – Лікаря покликала, а він сказав, що міцн...
Докладніше

– Краще б матері допомогла чи, он, племінниці на форму підкинула… Світлані довелося кредит взяти, щоб Софію до школи зібрати. То хоч на діло, а ти так, стоматологів годуєш… – махнула рукою баба Зіна.

-
Зображення
  – О боже… Вісімдесят шість тисяч? На це? Поліно, ти не ображайся, але тільки зуби Анжеліною Джолі тебе не зроблять. – Краще б матері допомогла чи, он, племінниці на форму підкинула… Світлані довелося кредит взяти, щоб Софію до школи зібрати. То хоч на діло, а ти так, стоматологів годуєш… – махнула рукою баба Зіна. – Ну, дівчинка нікому не винна… – примирливо почала мати Свєти й, за сумісництвом, тітка Поліни. – Але такі гроші… Там навіть нічого не видно, якщо не посміхатися… – То це, мабуть, ще не все, – підхопив дядько естафету. – Там з усім лікуванням тисяч сто п’ятдесят вийде. Трохи докинути – і була б іпотека… Не розумію, навіщо ці зуби, коли жити нема де. Поліна відчула, як кров прилила до щік. Ну ось хто смикнув її прямо відповісти на питання про те, скільки їй обійшлися брекети? Адже знала, що не порадіють. Але так хотілося вірити, що рідні привітають її з нормальною посмішкою. Ну чи хоча б промовчать. – Ну, чого ви накинулися на дівчинку… – втрутилася мати Поліни. – Це її...
Докладніше