«Мар’яно, я все знав. Про Лілю. Про те, як він пішов від тебе, поки я ще лежав живий у ліжку…»
Сміх пролунав у кабінеті нотаріуса так різко й недоречно, що навіть пил на старих папках ніби здригнувся.
— Ну що ж, Богдане, тепер ти багатий спадкоємець, — Ліля відкинулася в кріслі й розсміялася на весь голос, не приховуючи задоволення. Сміх був гучний, самовдоволений, майже образливий. Нотаріус скривився, але промовчав. — Дісталися Мар’яні пилки та старі рубанки. Може майстерню відкриє або здасть усе на металобрухт, якщо пощастить.
— Богдане, ну не сміши мене, — Ліля прикрила рот долонею, але сміх усе одно проривався крізь пальці — дзвінкий і глузливий. — Уявляю, як вона тепер тягатиме ту скриньку містом. Мар’яно, тобі, може, вантажників викликати? Чи сама впораєшся зі своїм «багатством»?
Її нігті були пофарбовані яскраво-рожевим лаком, волосся укладене акуратними локонами, а від неї тягнуло солодким, нудотним парфумом. Ліля притискалася до плеча Богдана — демонстративно, майже зухвало, ніби підкреслюючи свою належність.
*
Мар’яна сиділа навпроти — в старому сірому пальті, склавши руки на колінах. Вона дивилася не на них, а у вікно, де листопадовий дощ розмивав місто в безформну сіру пляму, і мовчала. У цьому мовчанні було більше болю, ніж у будь-якому крику.
Нотаріус ніяково відкашлявся й знову втупився в папери.
— Згідно із заповітом, Богдану Мартинюку переходить будинок із земельною ділянкою та заощадження, що знаходяться на рахунку покійного. Мар’яні Бойко — дерев’яна скринька з інструментами, ощадна книжка, оформлена на її ім’я в тисяча дев’ятсот вісімдесят сьомому році, а також запечатаний конверт. Конверт необхідно відкрити тут, у присутності всіх сторін.
— А це ще навіщо? — Богдан уже переглядав документи на будинок, водячи пальцем по рядках. — Який ще конверт? Батько на старості зовсім з глузду з’їхав?
— Така була воля покійного, — спокійно відповів нотаріус і простягнув Мар’яні пожовклий конверт із сургучною печаткою.
Ліля нахилилася до Богдана й прошепотіла йому щось на вухо. Він усміхнувся.
— Богданчику, — сказала вона вже голосніше, — давай продамо цей будинок одразу. Вистачить на квартиру в центрі, ще й на машину залишиться. Або взагалі поїдемо до Ніцци — там зараз нерухомість росте в ціні.
Мар’яна надломила сургуч. Папір тихо хруснув. Вона розгорнула лист. Почерк був нерівний, тремтячий, ніби рука вагалася.
Перший рядок ударив під дих.
У грудях різко перехопило подих, перед очима попливло.
«Мар’яно, я все знав. Про Лілю. Про те, як він пішов від тебе, поки я ще лежав живий у ліжку…»
Мар’яна завмерла, відчуваючи, як повітря в кімнаті раптом стало важким і густим.
Вона підняла очі — і в ту ж мить Богдан нетерпляче кинув:
— Ну що там? Читай уже.
А вона ще навіть не дійшла до найстрашнішого…
…але лист перевернув усе
Мар’яна читала далі повільно, наче кожне слово важило більше, ніж папір, на якому воно було написане.
«Я бачив, як ти несла останні гроші на мої ліки. Бачив, як ти в аптеці казала, що забула картку, аби тільки їх купити. І бачив, як у той самий час мій син вечеряв у ресторанах з іншою жінкою.»
Богдан перестав усміхатися.
Він уважно подивився на обличчя Мар’яни — і вперше щось його насторожило.
— Що це за вистава? — кинув він. — Можна без цього мелодраматизму?
Мар’яна не відповіла.
*
«Ти була для мене як донька. Єдина людина в цьому домі, яка не брехала мені в очі. Скринька — не мотлох. Це моє життя і твій захист. Усе, що в ній є, і все, що оформлено на тебе, — твоє по праву.»
Ліля різко випрямилася.
— Богдане, ти чуєш? Він що, вирішив влаштувати їй спектакль?
Мар’яна підняла погляд.
— Зачекай, — тихо сказала вона й знову втупилася в лист.
«Будинок я залишив йому — нехай думає, що виграв. Але будинок уже в заставі. Усі документи — в скриньці. Так само як довіреність і копії переказів. Ти зрозумієш, коли її відкриєш.»
У кабінеті запала оглушлива тиша.
— Що означає “в заставі”? — різко запитала Ліля.
Нотаріус повільно зняв окуляри.
— Це означає, що будинок справді переходить Богдану Мартинюку… але з обтяженням. Сума зобов’язань майже вдвічі перевищує ринкову вартість нерухомості.
Богдан зблід.
— Це помилка.
— Ні, — спокійно відповів нотаріус. — Документи оформлені правильно.
Мар’яна склала лист і поклала його назад у конверт.
— Тепер усе зрозуміло, — сказала вона рівним голосом. — Скринька була не насмішкою. Вона була попередженням.
Вона встала.
Старе сіре пальто раптом перестало бути просто пальтом — воно стало символом того, що вона вистояла.
— Я заберу свої речі, — додала Мар’яна. — І своє життя теж.
Богдан дивився на неї так, ніби бачив уперше.
Ліля стиснула його руку, але він цього навіть не помітив.
А Мар’яна йшла до дверей і вперше за багато років знала напевно:
вона йде не з порожніми руками — вона йде вільною.
