«А ти взагалі заробив, щоб робити такі подарунки своїй родині?»
Грудень звалився на місто надто рано й надто різко — ніби хтось без попередження натиснув кнопку «свята». Уже в перші дні місяця вітрини торговельних центрів спалахнули гірляндами, у переходах запахло ялиною й мандаринами, а обличчя перехожих нагадували декорації до фільму, де всі з усіх сил удають щастя.
Ганна йшла скляним переходом між офісними будівлями, і ця передноворічна метушня здавалася їй знущанням. У сумці лежав розрахунковий листок, складений учетверо, але цифри ніби пропалювали тканину. Річна премія. Тринадцята зарплата. Надбавка за складний проєкт. Сума, яка зазвичай мала б тішити. Якби не одне, дуже неприємне «але».
Удома, в їхній двокімнатній квартирі, це «але» сиділо на дивані з ноутбуком на колінах і вдавало, що працює.
Коля — її чоловік. Чоловік, якого вона кохала вже вісім років. З яким пройшла крізь муки стартапу, народження й крах кількох бізнес-ідей, переїзд до цього міста з двома валізами й великими надіями. Коля, який останні три місяці старанно уникав розмов про гроші, ніби це було щось ганебне або небезпечне.
— Привіт, — сказала Ганна, знімаючи взуття в передпокої. — Будеш вечеряти?
— Привіт, Ганнусю. Так, щось легке. Я тут звіт доробляю, — відповів він, не відриваючи очей від екрана.
Вона пройшла на кухню, увімкнула чайник і дістала з холодильника вчорашні котлети.
Звіт. Завжди звіт. Презентація. Нарада. Зручні слова, за якими ховалася тиша. Премій більше не було, а обличчя Колі з кожним тижнем ставало дедалі напруженішим — ніби він постійно чекав поганих новин.
*
Усе почалося у вересні. Компанія, де працював Коля — великий гравець на ринку логістичного софту, — потрапила під хвилю «оптимізації». Слово звучало майже безневинно, навіть модно. Наслідки ж виявилися зовсім іншими. Спочатку скоротили відділ маркетингу. Потім половину розробників.
Того вечора Коля повернувся додому блідий. Мовчки налив собі віскі — чого ніколи не робив у будні — і сів за кухонний стіл.
— Звільнили Тараса. І Данила. Увесь наш відділ, крім мене й Петра.
— Тебе залишили? — тоді Ганна зітхнула, ніби щойно виринула з-під води.
— Так. Поки що. Премії зрізали повністю, оклад заморозили. Але це дрібниці. Головне — не викинули.
Ганна тоді обійняла його. Вони випили за те, що пронесло. Вона вірила йому. Хотіла вірити.
Але за тиждень, за два, за місяць вона почала помічати те, що не складалося в єдину картину. Коля уникав розмов про гроші. Відповідав ухильно. Кивав, коли вона говорила про відпустку, і відразу переводив розмову на інше.
Ганна відчувала, як між ними повільно наростає напруга — в’язка, важка, мов повітря перед грозою. І десь глибоко всередині вона вже знала: ця розмова все одно відбудеться.
Вона лише не знала, наскільки боляче вона вдарить.
Ганна зрозуміла, що момент настав, того вечора, коли Коля раптом сказав:
— Слухай… на вихідних треба б заїхати до моїх. Купити подарунки. Мама дзвонила, натякала.
Він сказав це буденно, ніби йшлося про купівлю хліба. Ганна повільно підняла на нього погляд. У голові ще дзвеніли цифри з її розрахункового листка.
— Подарунки? — перепитала вона. — Які саме?
— Ну… звичайні. Щось хороше для мами. Для сестри. Для дітей. Усе ж таки Новий рік.
Він знизав плечима й знову втупився в ноутбук. І саме в цю мить у Ганні щось остаточно клацнуло.
— Коля, — сказала вона, сідаючи навпроти, — а ти взагалі заробив, щоб робити такі подарунки своїй родині?
Він різко підвів голову.
— У якому сенсі?
— У найпрямішому. Три місяці ти кажеш, що «все нормально». Уникаєш розмов про гроші. І тепер раптом — подарунки. І, я так розумію, не з дешевих.
— Це моя сім’я, — відрізав він. — Я не можу прийти з порожніми руками.
— А я? — тихо запитала Ганна. — Я тобі хто?
Коля з грюкотом закрив ноутбук.
— Не починай.
— Я й не починаю. Я просто хочу зрозуміти: з яких грошей ти збираєшся все це купувати?
Він замовк. Надто довго.
— У тебе ж зараз хороша премія, — нарешті сказав він. — Ми ж сім’я. Спільний бюджет.
Слова повисли в повітрі, мов ляпас.
— Тобто ти вважаєш нормальним витрачати МОЮ премію на подарунки твоїй родині, поки ти «доробляєш звіти»? — повільно запитала вона.
— Це тимчасово, — роздратовано відповів він. — У мене складний період.
— У тебе складний період, а в мене — відповідальність, — її голос уперше здригнувся. — Я плачу іпотеку. Комуналку. Думаю про майбутнє. А ти навіть не вважав за потрібне чесно сказати, скільки заробляєш.
*
— Я не зобов’язаний перед тобою звітувати! — вибухнув Коля.
— Зобов’язаний, — твердо сказала вона. — Бо ти користуєшся моїми грошима. Бо ти мовчав.
Він відвернувся до вікна.
— Мене перевели на пів ставки, — видихнув він нарешті. — Ще в жовтні. Я сподівався, що все налагодиться. Що ти не помітиш.
Ганна заплющила очі. Усе стало на свої місця.
— І ти вирішив, що краще вдавати, ніж сказати правду?
— Я не хотів виглядати невдахою.
— А вийшов брехуном, — спокійно відповіла вона.
Тиша опустилася між ними важкою плитою.
— Я не буду оплачувати подарунки твоїй родині, — сказала Ганна. — Не через жадібність. А тому що ти вирішив за мене. Без розмови. Без чесності.
Коля кивнув. Уперше — без заперечень.
— І ще одне, — додала вона. — Із завтрашнього дня в нас роздільний бюджет. Поки ти не навчишся говорити правду.
Він хотів щось сказати, але промовчав.
Ганна пішла до спальні й зачинила двері. Не грюкнула. Просто зачинила.
І вперше за довгий час відчула не страх і не злість, а важке, чесне полегшення.
Вона нарешті поставила межу.
І знала: далі буде непросто — але по-справжньому.
