Анна завмерла біля плити. Було вже далеко за північ, а вона все ще чекала чоловіка з гарячою вечерею — як чекають останній потяг, вперто не бажаючи повірити, що він не приїде. Від Лукаса пахло чужими парфумами — тонким, дорогим ароматом, зовсім не схожим на її улюблену ваніль. Цей запах ранив сильніше за слова.
— Чому підлога не вимита? А де вечеря? —
Лукас жбурнув портфель на диван і окинув кімнату холодним, оцінювальним поглядом, ніби оглядав вітрину, а не власний дім. — Ти зовсім перестала за собою стежити!
Анна завмерла біля плити. Було вже далеко за північ, а вона все ще чекала чоловіка з гарячою вечерею — як чекають останній потяг, вперто не бажаючи повірити, що він не приїде. Від Лукаса пахло чужими парфумами — тонким, дорогим ароматом, зовсім не схожим на її улюблену ваніль. Цей запах ранив сильніше за слова.
— Лукас, я телефонувала тобі весь вечір. Де ти був? — спитала вона, намагаючись, щоб голос не тремтів.
— Досить уже цих допитів! — буркнув він. — Затримався на роботі. Телефон розрядився.
Анна мовчки поставила на стіл тарілку запіканки. Лукас з огидою поковиряв їжу виделкою.
*
— Знову ця жирна гидота. Дивно, що ти ще не перетворилася на бегемота з таким харчуванням, — фиркнув він. — Софі з нашого офісу знає, як має виглядати жінка.
— Софі? Та, що щодня тобі пише? — тихо спитала Анна.
— Не починай. Вона просто колега. І, між іншим, доглянута. Не те що ти — в халаті й капцях, як сіра миша.
Анна ковтнула клубок у горлі.
— Я можу схуднути, якщо для тебе це так важливо…
— Вже пізно, — кинув він і вийшов.
Вона залишилася сама за столом. Колись Лукас казав, що обожнює її форми. Що вона справжня жінка. Тепер ці слова звучали як глузування.
Телефон Лукаса, забутий на столі, завібрував.
Повідомлення від Софі: «Завтра в той самий час? 
»
Тремтячими руками Анна розблокувала телефон — паролем була дата народження чоловіка. Листування відкрилося одразу. Повідомлення. Фото. Поцілунки. Ліжко.
Вона вимкнула телефон. У грудях — порожнеча. Три роки шлюбу. Три роки після смерті батьків, коли Лукас став її опорою.
Він наполіг на скромному весіллі — «не час для пишних свят». Оселився в її квартирі — «навіщо витрачати гроші». Радів дачі батьків: «продамо й вкладемо в бізнес». Тоді це здавалося турботою. Тепер — захопленням.
Анна підійшла до дзеркала. Втомлене обличчя. Чужа жінка.
— Досить, — прошепотіла вона. — Досить бути ганчіркою.
Вранці Лукас був неприродно лагідним. Приніс каву.
*
— Я помилявся. Робота, нерви. Пробач.
Анна кивнула.
— Ти маєш рацію щодо дачі. Продаймо її. Але спочатку я хочу туди поїхати. Забрати мамині речі.
Лукас засяяв надто швидко.
— Звісно. Я займуся покупцями. Все зробимо швидко.
Надто швидко, — подумала Анна.
На кладовищі було тихо.
— Ви мали рацію, — прошепотіла вона біля могил. — Я не хотіла слухати.
Повідомлення від Лукаса:
«Де ти? Завтра показую дачу. Не затягуй».
Анна не відповіла. Натомість набрала номер старого друга батька — досвідченого рієлтора.
— Жан-П’єр, мені потрібна допомога. І щоб усе було конфіденційно.
Вона поклала слухавку й подивилася на дачу, де минуло її дитинство.
У цю мить за її спиною пролунав звук автомобіля, що під’їжджав.
Анна обернулася.
*
Вона впізнала автомобіль одразу. Жан-П’єр приїхав раніше, ніж обіцяв. Анна глибоко вдихнула — шляху назад більше не було.
Телефон знову задзвонив.
— Чому ти не береш слухавку?! Покупці вже їдуть! — у голосі Лукаса звучало роздратування.
— Я казала — не сьогодні. Я тут, — спокійно відповіла вона.
— Що означає “тут”?
— На дачі. З документами.
Вона вимкнула дзвінок.
За сорок хвилин Лукас влетів на подвір’я, грюкнувши дверцятами авто.
— Що ти витворяєш?! Ти мене підставляєш!
— Ні, — спокійно подивилася на нього Анна. — Я просто вперше не живу для твоєї зручності.
Жан-П’єр відкрив теку.
— Нерухомість оформлена виключно на Анну. Це спадщина. Ви не маєте жодного юридичного права розпоряджатися нею.
Лукас зблід.
— Це лише формальності… Ми ж сім’я.
Анна ледь усміхнулася — без злості.
*
— Сім’я — це не зрада і не приниження.
Він нахилився до неї:
— Ти пошкодуєш. Сама ти нікому не потрібна.
Колись ці слова зламали б її. Тепер — ні.
— Я вже була сама, Лукас. Поруч із тобою.
За тиждень він мовчки збирав речі в її квартирі. Без сцен.
— Я подам на розлучення, — сказав він на порозі.
— Я знаю. Але тепер — чесно.
Двері зачинилися.
Анна стояла біля вікна з чашкою кави — без цукру, як колись. За вікном був звичайний день. І в цій звичайності була свобода.
Дачу вона не продала. Відремонтувала дім, посадила квіти, запросила друзів. Своїх.
Іноді вона ловила своє відображення в дзеркалі й бачила жінку з прямою спиною та живим поглядом.
Вона більше нічого нікому не доводила.
Бо нарешті
обрала себе.
