Чоловік пішов до подруги, а коли через рік повернувся в сім’ю — на нього чекав несподіваний сюрприз
Марія застигла біля кухонного вікна, стискаючи в руках чашку вже холодного чаю. За склом повільно танув сніг, утворюючи брудні калюжі у дворі. Так само повільно тануло й її колишнє життя — крапля за краплею, без права на повернення.
— Маріє, я йду, — промовив Іван, стоячи у дверях із валізою в руці. — До Софії.
Чашка вислизнула з її пальців і розбилася об кахельну підлогу. Осколки розлетілися в різні боки, мов її надії.
— Що ти сказав? — прошепотіла вона, не обертаючись.
— Ти ж знаєш про неї. Ми… ми кохаємо одне одного. Пробач.
Тридцять років шлюбу.
Тридцять років.
Марія повільно обернулася. Іван виглядав ніяково, наче школяр, який зізнався у розбитому вікні.
— Софія з твого офісу? Та, що молодша за нашу доньку?
*
Іван кивнув, уникаючи її погляду.
— Маріє, ну що тут казати… Так сталося. Я не планував, але…
— Але що, Іване? — її голос тремтів. — Бо вона молода? Бо з нею цікавіше? Чи тому, що я стала старою й нудною?
— Не кажи так, — він поставив валізу й зробив крок до неї. — Ти була доброю дружиною, доброю матір’ю…
— Була, — різко перебила Марія. — Була доброю дружиною.
Вона опустилася на стілець. Ноги раптом перестали її тримати.
П’ятдесят вісім років.
Тридцять років шлюбу.
І одна валіза біля дверей.
— Я залишу гроші, — бурмотів Іван, риючись у гаманці. — На перший час. Квартира, звісно, твоя…
— Іди, — тихо сказала Марія.
— Що?
— Іди геть! — крикнула вона, різко підвівшись. — Негайно! І не смій казати, що я була хорошою! Хороших дружин не кидають заради дівчат!
Іван поспіхом схопив валізу.
— Маріє… Я подзвоню…
Двері грюкнули.
Марія залишилася сама — серед уламків чашки й зруйнованого життя.
Перші дні минали, мов у тумані. Вона блукала порожньою квартирою, механічно прибирала, готувала на одну людину й плакала.
Плакала над каструлею.
Плакала, дивлячись на порожню половину ліжка.
Плакала від жалю до себе.
— Мамо, приїжджай до нас, — благала телефоном донька Олена. — Що ти там одна мучишся?
— Не можу, сонечко. Я ще не готова до людей.
— Мамо… а що ти взагалі будеш робити? На що жити?
Марія дивилася у вікно, де тала вода повільно стікала по склу, мов сльози.
— Буду жити, — несподівано спокійно відповіла вона. — Якось буду.
Вона поклала слухавку.
У квартирі запанувала тиша.
Занадто глибока.
І в цю мить Марія раптом чітко усвідомила: вона залишилася цілковито сама — без чоловіка, без ролі, без майбутнього, яке знала тридцять років.
Вона ще не знала, що саме з цього моменту все почне змінюватися.
*
Марія сперлася спиною об двері й кілька секунд стояла нерухомо, прислухаючись не до кроків Івана, а до себе. Серце билося рівно. Без паніки. Без істерики. Вона здивувалася — і вперше за довгий час дозволила собі усміхнутися.
Того вечора вона довго сиділа на кухні, не вмикаючи світла. За вікнами сусідів жило своє життя — сварки, примирення, вечері, мовчання. Колись Марія думала, що її життя закінчилося того дня, коли грюкнули двері. Тепер вона розуміла: саме тоді воно й почалося.
Телефон задзвонив пізно ввечері.
— Мамо, він приходив? — запитала Олена.
— Так.
— І…?
— І пішов.
— Як ти?
Марія подивилася на свої руки.
— Добре. Справді добре.
Через кілька днів Іван написав. Потім ще раз. Довге повідомлення — про помилки, каяття, прохання зустрітися. Марія прочитала спокійно… і видалила.
Робота стала опорою. Люди поважали її. Життя почало наповнюватися.
На вихідних — кава, прогулянки, книжки. Цілі дні без думок про нього.
Одного вечора вона дістала старий фотоальбом. Гортала без злості.
— Дякую, — тихо сказала вона. Собі.
Навесні Марія поїхала до доньки.
— Мамо… ти жива, — сказала Олена.
— Я просто перестала жити чужим життям, — відповіла Марія.
Минув ще рік. Іван зник остаточно.
А одного вечора Марія повернулася додому, поставила чайник і раптом зрозуміла:
у цій тиші немає самотності.
У ній — свобода.
Її життя більше не тануло.
Тепер воно належало їй.
