Самотнє Різдво без нього

Я давно зрозуміла: найгірше в святі — це не брак грошей і навіть не втома. Найгірше — порожнє місце, яке ти бачиш краєм ока весь вечір, хоч як себе відволікай.

Цього року ялинку я несла сама.

Не гарну, не “з картинки” — звичайну, трохи кривобоку, з облізлою гілкою з одного боку. На базарі чоловік-продавець ще жартував:
— Та нічого, пані, вона у вас удома випростається.

Я всміхнулася чемно, але всередині не було жодного “нічого”. Я просто мовчки взяла дерево й потягла через сніг до під’їзду. Руки змерзли миттєво, пальці дерев’яні. Данило біг поруч і бурчав:

— Мамо, вона колеться.
— Бо справжня, — відповіла я, наче це було найпростіше пояснення у світі.

Софійка, моя мала, весь час оглядалася на двері, ніби чекала, що от-от зайде тато й скаже: “Ну що, дівчата й хлопці, де моя зірка на верхівку?”

Але двері мовчали.

Святвечір ми робили “як треба”. Я так і сказала собі зранку: зроблю все, як завжди — і, може, серце не розсиплеться. Кутя, узвар, вареники, капусняк, риба, гриби… Я рахувала ті страви, наче вони могли втримати порядок у голові. Я клопоталася до темна, бігала між плитою й столом, витирала руки об фартух і ловила себе на тому, що не дихаю повними грудьми.

У кімнаті світилося тепло — гірлянда, настільна лампа, жовте світло, яке ніби тримає родину купи. За вікном сипав сніг, тихо й густо. Така краса, що аж боляче.

Діти прикрашали ялинку. Софійка повісила свого паперового ангела — зробленого ще в садочку, з блискучими крильцями.

— Це татові, — сказала вона дуже серйозно. — Щоб він знав, що ми його чекаємо.

Я кивнула, бо як тут відповісти? “Так, доню, чекаємо” — звучить просто. А насправді це слово в горлі стоїть, як кістка.

Коли на небі нарешті з’явилася перша зірка, ми сіли до столу. Я поставила три тарілки — і четверту теж. Для нього. Не тому, що “так треба для традиції”. А тому, що я не могла інакше. Бо якщо я не поставлю — це буде як погодитися, що його нема. А я не погоджуюся.

Данило дивився на ту порожню тарілку довго-довго, а потім підняв на мене очі.

— Мамо… а коли тато повернеться?

От саме в цей момент мені захотілося сісти на підлогу й просто сидіти, доки хтось інший буде дорослим замість мене. Але в хаті не було “когось іншого”. Була тільки я.

— Коли зможе, — сказала я обережно. — Він там, де мусить бути.
— Але ж сьогодні Різдво, — вперся Данило. — На Різдво всі мають бути вдома.

Софійка тихо додала, ніби боялася налякати повітря:

— А якщо він заблукав?

Я аж усміхнулася крізь біль. Дитяча логіка така чиста, що від неї щемить.

— Він не заблукав, — сказала я. — Він знає дорогу додому. Просто зараз… йому важко доїхати.

Я навмисне сказала “доїхати”, а не щось інше. Бо в нашій реальності люди повертаються додому не “прилітають” і не “заїжджають на вихідні”. Повернення — це поїзди, блокпости, дозволи, чекання, тиша зв’язку. І ще — молитви, які вимовляєш навіть тоді, коли вже не віриш у власний голос.

Ми почали колядувати. Діти — по-своєму, трохи збиваючись, трохи сміючись. А я співала і відчувала, як слова прилипають до піднебіння.

Коли дійшли до “радість стала”, я раптом зрозуміла: радість у мене зараз інша. Не гучна. Не з феєрверками (які й так заборонені та страшні). Радість у мене — що в домі світло. Що діти здорові. Що ми живі. І що я ще можу варити кутю, а не ховатися в підвалі.

Після вечері діти пішли до ялинки. Софійка довго вирівнювала іграшки, ніби намагалася зробити все “правильно”, щоб татові там, далеко, було спокійніше.

— Мам, — покликала вона. — А тато бачитиме нашу ялинку?

Я хотіла сказати: “Звісно, бачить”. Хотіла — і не змогла. Бо брехню діти відчувають не словами, а тим, як ти відводиш погляд.

— Я сфотографую, — сказала я. — І як тільки буде зв’язок — надішлю.

Це була правда. Маленька, побутова, але правда.

Я вийшла на кухню “по хліб”. Насправді — щоб можна було видихнути так, як не дозволяєш собі при дітях. Бо при дітях ти маєш бути рівною. Теплою. Сильною. А на кухні можна спертися на підвіконня й на секунду стати просто жінкою, яка страшенно сумує.

Телефон лежав на столі. Темний. Мовчазний. Я взяла його в руки й побачила останнє його повідомлення — ще кілька днів тому:

“Живий. Люблю. Зі зв’язком біда. Поцілуй дітей.”

Кілька днів — це не просто “довго”. Це коли прокидаєшся від кожного повідомлення з новин, коли в голові весь час крутиться: “Лише б… лише б…”

І от тоді телефон завібрував.

Я здригнулася так, що аж долоня спітніла. На екрані — “Невідомий номер”.

Знаєте, що найстрашніше? Навіть не саме слово “невідомий”. А те, як тіло все розуміє раніше за мозок. Серце стукає в горло, ноги ватяні, у роті сухо. Ти ще нічого не почула — а вже ніби втратила повітря.

— Алло? — вимовила я, і голос був чужий.

На тому кінці — чоловічий голос. Втомлений. Тихий.

— Ви Марта? Дружина… — він назвав його ім’я. — Це я, його побратим.

Я не пам’ятаю, як стискала телефон. Пам’ятаю лише, що сказала одразу, без паузи:

— Що з ним?

Коротка пауза. Ніби ціла зима помістилася в одну секунду.

— Живий, — сказав він. — Поранений. Зараз у стабільному стані. Зв’язку майже не має, але він просив… якщо буде шанс… передати вам: “Скажи дітям, що я з ними. І скажи Марті, що я повернуся”.

Я не заплакала одразу. Спершу мене ніби відпустило — так, що аж голова закрутилася. А потім прийшло друге: “поранений”.

— Він… говорить? — прошепотіла я.
— Поки ні. Але тримається. У нас усі тримаються, сестро.

Сестро. Я тоді вперше за довгий час відчула, як мене хтось назвав не “мамою”, не “жінкою військового”, не “пані”. Просто… своєю.

— Дякую вам, — сказала я. — Дякую, що ви поруч.

Я повернулася в кімнату, і діти одразу все зрозуміли з одного мого погляду.

— Це був тато? — Данило підвівся.
— Це був його побратим, — сказала я чесно. — Тато поранений… але живий.

Софійка застигла, як зайчик під світлом фар.

— Йому боляче?..

Я присіла до неї, взяла її маленькі руки в свої.

— Напевно, боляче, — сказала я. — Але він не сам. Поруч із ним є люди. І він просив передати, що повернеться.

Данило ковтнув сльози й раптом обійняв мене так, по-дорослому, незграбно, що я ледь не розсипалася.

— Мамо, ти ж казала, ми сильні, — прошепотів він. — То ми будемо.

Оце й є той шок, про який ніхто не говорить: діти інколи стають опорою тоді, коли ти сама вже ледве стоїш. І від того ще більше болить — бо це не їхня робота.

Коли вони заснули, я знову підійшла до столу. Подивилася на його порожню тарілку. На свічку. На ялинку. І вперше за вечір подумала не про те, як “пережити”, а про те, навіщо ми все це тримаємо.

У стрічці новин миготіли чужі “скандали”, чиїсь гучні розлучення, чужі красиві драми. Люди сварилися в коментарях, розбирали по кісточках, хто кому що винен.

А я сиділа й думала: яка різниця, хто з ким не зійшовся, якщо в моєму домі головна любов зараз — це чекання. Терпіння. І життя, яке не можна відкласти “до перемоги”, бо діти ростуть уже сьогодні.

Я відкрила банківський застосунок і зробила невеликий переказ на збір — на аптечки й турнікети. Не геройство. Просто… моя участь. Бо коли в тебе забрали спокій, ти починаєш триматися за те, що можеш зробити руками.

Потім написала йому повідомлення. Без високих слів. Бо ми вже не ті люди, яких рятує пафос.

“Ми колядували. Софійка повісила ангела для тебе. Данило молився за тебе. Ти тільки живи. Ми чекаємо. Я тримаю дім.”

Я вимкнула світло, лягла між дітьми й слухала їхнє рівне дихання. За вікном падав сніг. У кімнаті миготіла гірлянда — ніби хтось потай подавав знак: “Я тут”.

Це Різдво боліло. Так, як болить рана, що ще свіжа. Але я зрозуміла одну річ, яку хотіла б сказати кожній жінці, що тримає дім сама:

Ми не “залізні”. Ми живі. І наша сила не в тому, що ми не плачемо. Наша сила в тому, що ми плачемо — і все одно варимо кутю. Вішамо ангела. Ставимо тарілку для того, кого любимо. І віримо, навіть коли страшно.

Бо ми не маємо права здатися. У нас під ялинкою — не просто подарунки. У нас там — надія.