Олена часто надсилала фотографії дівчинки: ось вона з ранцем, ось на святі осені в садочку, ось розмальовує альбом. На одній зі світлин вони були втрьох — Олена, Наталка та Марія Степанівна. Вони святкували день народження дівчинки самі, без Сергія. Він тоді був у тривалому відрядженні, і Марія відчувала дивне полегшення від того, що їй не довелося бачити його поруч із тією, іншою жінкою. — Бабусю, а чому тато не приїхав із Тетяною? — запитала якось Наталка, розглядаючи подарунки. — Тато має багато справ, сонечко. Але ми ж і так добре проводимо час, правда? — Марія намагалася, щоб її голос звучав рівно, але помітила, як Олена швидко опустила очі. Нарешті настала довгоочікувана субота. Марія Степанівна застелила стіл своєю улюбленою скатертиною — білою, з вишитими блакитними волошками. Цю скатертину вона колись подарувала молодим на новосілля. Олена повернула її після того, як Сергій зібрав речі

 

Марія Степанівна задумливо погладила пальцями срібну рамку, що вже багато років незмінно стояла на комоді. На світлині — усміхнені обличчя її сина Сергія та його першої дружини Олени. Це було свято, яке, здавалося, триватиме вічно: біла сукня, розшита дрібним перламутром, щасливі очі, обіцянки бути разом і в горі, і в радості. Марія пам’ятала, як купувала ту рамку в невеликій ювелірній крамничці. Продавчиня тоді ще зауважила, мовляв, срібло — метал вірний, воно не тьмяніє, якщо за ним доглядати.

Виявилося, що за металом доглядати значно легше, ніж за людськими долями.

За вікном панувала типова осінь — та сама, коли дощ не ллє стіною, а просто висить у повітрі дрібною мрякою, роблячи світ навколо трохи примарним і сірим. У квартирі ж було затишно й тепло. Пахло печеними яблуками з корицею — Марія Степанівна з самого ранку поралася біля духовки. Вона знала, що Олена обіцяла завітати разом із маленькою Наталкою, своєю онукою. Дівчинці вже виповнилося шість, вона пішла до першого класу, і Марія заздалегідь приготувала для неї подарунок: набір фломастерів із блискітками, про які дитина мріяла ще з літа.

Телефон на кухонному столі коротко вібрував, порушивши тишу.

«Маріє Степанівно, вибачте нам, будь ласка. Наталці завтра потрібно підготуватися до занять, а я зовсім без сил після зміни. Давайте ми краще у суботу приїдемо?»

Марія прочитала повідомлення кілька разів. Тон Олени залишався незмінно ввічливим і теплим, проте серце старої жінки болісно стиснулося. Це було повідомлення від Олени. Не від Сергія.

Минуло вже пів року, як її син одружився вдруге. Його нову дружину звали Тетяна. Марія Степанівна так і не наважилася записати її номер у телефонну книгу — Тетяна значилася просто як ряд цифр, без імені. Хоча та жінка кілька разів телефонувала, намагалася заговорити, навіть привозила кошик із фруктами та квітами.

Марія тоді зустріла її холодно, ледь прочинивши двері.

— Доброго дня, я Тетяна. Ми з Сергієм хотіли б зайти, поспілкуватися… — почала була жінка, ніяково переминаючись з ноги на ногу.

— Я сьогодні не маю часу, — коротко відрізала Марія Степанівна і тихо зачинила двері.

Згодом від Тетяни прийшло повідомлення: «Я розумію, що вам зараз непросто. Але мені б дуже хотілося, щоб ми не були чужими людьми. Сергій часто говорить про вас із великою ніжністю».

Марія не відповіла. Натомість вона відразу написала Олені: «Оленко, як ви там? Дуже скучила за нашою дівчинкою».

Олена була для неї не просто колишньою невісткою. За вісім років вона стала рідною дитиною. Вони разом переживали дитячі хвороби Наталки, разом обговорювали рецепти консервації, разом вибирали штори для нової квартири Сергія та Олени. Олена завжди була поруч — і коли Марія хворіла, і коли їй просто було сумно. А Сергій… Сергій зробив свій вибір, який Марія ніяк не могла вмістити у своїй душі.

Наталка була світлом у вікні. Олена часто надсилала фотографії дівчинки: ось вона з ранцем, ось на святі осені в садочку, ось розмальовує альбом. На одній зі світлин вони були втрьох — Олена, Наталка та Марія Степанівна. Вони святкували день народження дівчинки самі, без Сергія. Він тоді був у тривалому відрядженні, і Марія відчувала дивне полегшення від того, що їй не довелося бачити його поруч із тією, іншою жінкою.

— Бабусю, а чому тато не приїхав із Тетяною? — запитала якось Наталка, розглядаючи подарунки.

— Тато має багато справ, сонечко. Але ми ж і так добре проводимо час, правда? — Марія намагалася, щоб її голос звучав рівно, але помітила, як Олена швидко опустила очі.

Нарешті настала довгоочікувана субота. Марія Степанівна застелила стіл своєю улюбленою скатертиною — білою, з вишитими блакитними волошками. Цю скатертину вона колись подарувала молодим на новосілля. Олена повернула її після того, як Сергій зібрав речі.

— Візьміть, Маріє Степанівно. Мені тепер важко на неї дивитися, спогади душать, — сказала тоді Олена, і в її очах було стільки тихого болю, що Марії захотілося закричати на весь світ.

У двері подзвонили. Наталка, як завжди, влетіла до хати маленьким вихором, відразу заповнивши квартиру дитячим щебетом та сміхом.

— Бабусю! Дивись, я сама намалювала котика! І вчителька поставила мені найкращу оцінку! — дівчинка простягла альбомний аркуш.

Олена увійшла слідом. Вона виглядала блідою, під очима залягли тіні від недосипу. Вона зняла плащ, втомлено присіла на краєчок стільця на кухні.

— Як ти, донечко? — Марія налила запашного чаю у старі порцелянові чашки з трояндами.

— Тримаюся, — Олена обхопила чашку долонями, наче намагалася зігрітися. — Робота забирає багато сил, але ж треба і Наталку на гуртки водити, і про дім дбати. Час летить так швидко, що не встигаю помічати.

— А Сергій? Допомагає?

Олена ледь помітно всміхнулася.

— Так, гріх жалітися. Гроші переказує вчасно, на всі потреби вистачає. Навіть більше, ніж ми домовлялися. Наталку забирає майже кожного тижня. Ну, майже…

— Що значить «майже»?

— Буває, що у них із Тетяною якісь спільні заходи. То в театр підуть, то на якусь виставку за містом. Наталка розповідала, що Тетяна водить її до галерей, намагається зацікавити мистецтвом.

Марія Степанівна відчула, як усередині все напружилося, наче струна перед розривом.

— Галереї? Мистецтво? — голос Марії став жорстким. — Хто вона така, щоб виховувати мою онуку? Яке вона має право втручатися в те, що вибудовувала ти роками?

— Маріє Степанівно, не треба так… Вона — дружина Сергія. Мабуть, вона просто хоче знайти спільну мову з дитиною. Це краще, ніж якби вона її ігнорувала.

— Хоче знайти мову! — Марія підхопилася з місця і почала ходити кухнею. — А хто дбав про цю дитину, коли вона була немовлям? Хто не спав ночами, хто прав ці нескінченні пелюшки, хто варив каші? Ти, Оленко! Ти все життя поклала на цей дім. А тепер з’являється якась «нова мама» і водить дитину по музеях!

Олена мовчала, пригнічена цією емоційною хвилею. Вона лише тихіше промовила:

— Це був вибір Сергія. Я його відпустила. І ви, Маріє Степанівно, рано чи пізно маєте це прийняти. Бо інакше це з’їсть вас ізсередини.

— Я не можу! — вигукнула Марія. — Він мій син, я його люблю понад усе, але я не зобов’язана погоджуватися з тим, що він зруйнував справжню родину заради ілюзії!

У кімнаті на мить затих сміх Наталки — дівчинка відчула напружену тишу, що запала на кухні.

Олена поставила порожню чашку на стіл і тихо промовила:

— Мені дуже важко бути між двома вогнями. Сергій часом запитує, чому ви так зі мною близькі, а з Тетяною — ні. Він каже, що це робить ситуацію в їхньому домі нестерпною.

— Він сміє мені вказувати, з ким спілкуватися? — Марія відчула, як до горла підкочує клубок.

— Ні, він не вказує. Він просто просить… Просить дати їм шанс стати сім’єю. Тетяна через це дуже переживає. Вона відчуває вашу зневагу навіть на відстані.

— А хто дасть шанс мені? Хто поверне мені вісім років спокою? Хто пояснить Наталці, чому тато живе в іншому місці? Я ніколи не перестану вважати тебе своєю донькою, Оленко. Навіть якщо він одружиться ще десять разів. Для мене сім’я — це ти і Наталка.

Олена встала, підійшла до Марії Степанівни й ніжно її обійняла.

— Я це ціную. Більше, ніж ви можете собі уявити. Але я боюся, що ви втратите сина через свою відданість мені. А я цього не хочу.

Того вечора, коли гості вже поїхали, Марія довго сиділа в напівтемряві, дивлячись на дощові краплі, що повільно сповзали по шибі. Раптом задзвонив телефон. Сергій.

Вона довго вагалася, перш ніж відповісти.

— Так, синку?

— Мамо, я зараз буду в тебе. Нам треба серйозно поговорити.

Його голос був стомленим, але рішучим. Він не питав, чи вона вільна, чи хоче його бачити. Просто констатував факт.

За пів години Сергій стояв на порозі. Він був весь мокрий, волосся прилипло до лоба, а в очах читалася втома, змішана з образою. Він навіть не роздягнувся, так і застиг посеред коридору.

— Мамо, це має припинитися.

— Добрий вечір, Сергію. Заходь, роздягайся. Я чайник поставлю, ти ж змерз зовсім, — Марія намагалася повернути розмову в звичне, безпечне русло.

Вона подала йому сухий рушник, але він лише відмахнувся.

— Мамо, я серйозно. Сьогодні Тетяна знову була в сльозах. Вона випадково побачила ваші нові фотографії з Оленою в соцмережах. Ви там такі щасливі, наче мене й не було ніколи у вашому житті.

— І що в цьому поганого? Олена мені рідна людина. Нам добре разом.

— Мамо, ти робиш це навмисно! Ти підкреслюєш свій зв’язок із нею, щоб показати, як ти ненавидиш мій новий вибір. Тетяна намагалася до тебе достукатися, вона хотіла простого людського знайомства. А ти навіть на поріг її не пустила. Ти розумієш, як це принизливо для неї? І для мене?

Сергій пройшов на кухню й сів на те саме місце, де годину тому сиділа Олена.

— Це моє життя, мамо! Розумієш? Моє! Я не можу жити минулим тільки тому, що тобі так комфортніше. Люди змінюються, почуття минають. Ми з Оленою залишилися друзями, ми виховуємо дитину. Чому ти не можеш просто прийняти Тетяну як мою дружину?

— Тому що дружина — це та, з ким будують життя роками, — тихо відповіла Марія, сідаючи навпроти. — Вона — твоя нова жінка. Але чи стане вона частиною нашого роду — це ще питання. Ти залишив Олену з дитиною на руках. Ти думав, як їй було?

— Я не залишав її напризволяще! — Сергій підвищив голос, але відразу ж опанував себе. — Я допомагаю всім, чим можу. Олена має все необхідне. Ми розійшлися цивілізовано. Але ти створюєш якусь паралельну реальність, де ми все ще разом, а Тетяна — ворог. Ти ховаєш онуку від моєї дружини, ти налаштовуєш її проти нас.

— Я не налаштовую Наталку! Вона сама все бачить.

— Вона бачить твою холодність, мамо! Дитина все відчуває. Вона бачить, як ти здригаєшся, коли чуєш ім’я Тетяни. Це ненормально. Тетяна хоче бути корисною, хоче дарувати Наталці радість, знання. Вона — чудова людина, і вона заслуговує на повагу хоча б тому, що я її кохаю.

Марія Степанівна відвернулася до вікна.

— Ти пропонуєш мені викреслити вісім років життя? Забути Олену?

— Ніхто не просить її викреслювати! Спілкуйся з нею, будь ласка. Але не роби це центром свого життя на противагу мені. Ти ставиш мене перед вибором: або ти, або моя дружина. І цей вибір вбиває мене.

— Я нікого ні перед чим не ставлю, — прошепотіла Марія.

— Ставиш. Кожного разу, коли ти відмовляєшся з нами повечеряти. Кожного разу, коли ігноруєш мої дзвінки, якщо я з Тетяною. Мамо, якщо ти хочеш, щоб я приходив до цього дому з радістю, ти маєш зробити крок назустріч. Я люблю тебе. Але я не дозволю ображати жінку, яка тепер зі мною.

Сергій підвівся. Його постать у тьмяному світлі кухні здавалася величезною і чужою.

— Я даю тобі час подумати. Але знай: я не привезу Наталку наступного разу, якщо ми не зможемо зайти всі разом. Я не хочу, щоб моя донька росла в атмосфері, де одна бабусина любов живиться ненавистю до іншої людини. Це не любов, мамо. Це егоїзм.

Він вийшов, навіть не чекаючи відповіді. Двері зачинилися з сухим звуком, який відлунив у порожній квартирі.

Марія Степанівна стояла посеред кухні. На столі все ще стояли чашки з трояндами. Вона подивилася на скатертину з волошками. Вона згадала, як Сергій маленьким хлопчиком тримався за її спідницю, коли вони вперше йшли до садочка. Як він радів своїм першим успіхам. Як він привів Олену і сказав: «Мамо, це та сама, єдина».

А тепер він сказав інші слова. «Це моє життя».

Вона підійшла до комода і знову взяла в руки срібну рамку. Весілля. Біла сукня. Обіцянки. Вона подивилася на щасливі обличчя Олени та Сергія. Срібло справді не потьмяніло. Воно сяяло так само яскраво, як і вісім років тому. Але життя навколо змінилося невпізнанно.

Марія відчула, як сльози нарешті прорвалися і потекли по зморшкуватих щоках. Вона зрозуміла, що її вірність Олені стала зброєю проти власного сина. Що вона справді намагалася втримати те, що вже давно попливло за течією часу.

Вона повільно перевернула рамку світлиною до стіни.

Ніч була довгою. Марія не могла заснути, перебираючи в пам’яті кожен момент останніх місяців. Вона згадувала обличчя Тетяни — те саме, злякане і повне сподівання, коли та стояла під дверима з фруктами. Вона згадувала голос сина, у якому було стільки відчаю.

Наступного ранку, коли перше сіре проміння торкнулося підвіконня, Марія Степанівна взяла телефон. Її пальці все ще трохи тремтіли, але вона впевнено відкрила список контактів. Вона знайшла той ряд цифр, який досі залишався без імені.

Натиснула кнопку виклику.

— Алло? — голос у слухавці був сонним і дуже обережним. — Слухаю вас.

Марія Степанівна зробила глибокий вдих, відчуваючи, як у грудях щось важке і холодне нарешті починає танути.

— Тетяно… Доброго ранку. Це Марія Степанівна. Мама Сергія.

Запала тиша. Довга, напружена тиша, у якій чулося лише переривчасте дихання на іншому кінці дроту.

— Так, я слухаю… Доброго ранку, — нарешті озвалася жінка.

— Я хотіла б… запросити вас із Сергієм до себе. У неділю. На обід. Якщо у вас немає інших планів.

Марія чула, як Тетяна на тому боці ледь чутно видихнула, наче скинула зі своїх плечей величезну гору.

— Ми обов’язково будемо. Дуже дякуємо вам, Маріє Степанівно. Це… це дуже важливо для нас.

Коли розмова закінчилася, Марія Степанівна підійшла до вікна. Дощ нарешті вщух. Крізь хмари пробивалося слабке, але справжнє сонячне світло. Воно золотило калюжі на асфальті, робило мокре листя на деревах блискучим.

Вона знала, що цей недільний обід не буде легким. Що їй доведеться вчитися заново бачити свого сина щасливим з іншою жінкою. Що їй доведеться знайти баланс між любов’ю до Олени та повагою до нового вибору Сергія. Але вона також знала, що це єдиний шлях зберегти те, що по-справжньому має значення.

Марія почала прибирати на кухні. Вона зняла скатертину з волошками і акуратно склала її у шафу. Потім дістала іншу — нову, ще жодного разу не використану, теплих пісочних тонів.

Вона знала, що завтра знову буде пекти пиріг. Можливо, тепер уже з іншим настроєм. Бо життя, як і те срібло на комоді, потребує постійного догляду, щоб не втратити свого блиску. Навіть якщо цей догляд дається через біль і подолання власної гордості.

Двері в майбутнє були прочинені. І хоча за ними було багато невідомого, Марія Степанівна вперше за довгий час відчула, що вона більше не боїться. Бо справжня любов не вибирає між людьми, вона просто розширює коло, впускаючи в нього тих, хто дорогий серцю твоїх близьких.

Вона підійшла до комода, повернула срібну рамку на місце, але не поставила її так, як раніше. Вона просто поклала її в шухляду. Не для того, щоб забути, а для того, щоб дати місце новим світлинам, які обов’язково з’являться. Бо життя триває, і в ньому завжди є місце для ще одного горнятка чаю за великим сімейним столом.