– Степане, – видихнула я, витираючи сльози, що виступили від сміху. – Степане, любий… Ти серйозно думав, що можеш отак піти, плюнути мені в душу, а потім повернутися? Ти думав, що я буду щаслива від цього?

 

– Я йду від тебе, – чоловік трохи почервонів, повідомивши цю звістку.

Я чекала на це, тому навіть не здивувалася. Хоча всередині… чого там, мені було боляче.

– Я її знаю? – спокійно запитала я.

Степан з якоюсь обережністю глянув на мене. Ймовірно, на його думку, я поводилася занадто спокійно, і він чекав каверзи.

– Це Аліна, – сказав він після паузи.

– Аліна – це з твоєї роботи? – Уточнила я.

Тут Степан зрозумів, що скандалу не буде і трохи розслабився.

– Так… – відповів він. – Їй двадцять шість. І вона… Вона зовсім інша якась, розумієш?

– Розумію, – посміхнулася я.

– Ні, ти не розумієш! – насупився чоловік. – Вона… Коли вона дивиться на мене, я почуваюся… Це навіть словами не описати. Справжнім чоловіком, чи що!

– Чудово! – подумала я. – Якась дівчинка з бухгалтерії одним поглядом перетворила мого Степана, з його хропінням, з його сопінням, з його любовно вирощеним пивним животиком на справжнього мужика. Чари просто якісь! Напевно, новорічні.

– Загалом, я йду, – повторив Степан, – і ти… це…

– Та я не заперечую, вперед і з піснею, – посміхнулася я.

– Справді?

– Справжня правда, – я кивнула з серйозним обличчям.

Він пішов того ж вечора.

Спочатку мені було ніяково, і я пішла з головою в роботу. Намагалася максимально вимотати себе, щоб не думати про те, що сталося.

Хоча, якщо чесно, не думати, особливо ночами, не допомагали навіть потужні медитації. Бо сімнадцять років на смітник так просто не віднесеш, і не забудеш, бо… мене зрадили, зрештою.

Після розлучення подруга Христина, впевнена, що я депресую, все тягала мене на якісь концерти, виставки, а одного разу навіть на кулінарний майстер-клас повела.

А потім був Новий рік у Михайла та Свєтки, у наших спільних друзів. І ось, що називається, картина маслом: я входжу до передпокою і буквально ніс до носа стикаюся зі Степаном. І з Аліною.

У реальності ця Аліна виявилася ще гарнішою, ніж на фото, і чим у моїх спогадах. Така вся легка, повітряна, як німфа.

Степан, побачивши мене, трохи зніяковів, але зрештою взяв себе в руки.

– О, Дашо! – вигукнув він з такою радістю, ніби ми не розлучалися, а просто розійшлися по різних кімнатах на хвилинку.

– Привіт, Степане, – стримано озвалася я.

– А ти що, одна? – усміхнувся він.

Зізнатися, це питання застало мене зненацька. Я тільки-но почала відходити від розлучення, і в мене й думки не було про те, щоб з кимось познайомитися.

– А я ось з Аліною, – вів далі Степан. – Алін, ти пам’ятаєш Дашу? Ну, колишню мою!

– Колишню… – пробурчала я про себе. – Сімнадцять років були разом, і я колишня… Як колишній улюблений светр, який витягнувся і полиняв.

– Ти чудово виглядаєш, – додав великодушно Степан. – Я дивлюся, ти схудла, га?

Я й справді скинула кілька кіло після розлучення і, за словами все тієї ж Христини, стала виглядати значно ефектніше, ніж раніше.

– Тобі личить! – продовжував колишній чоловік. – Розлучення пішло тобі на користь, га? Адже раніше скільки разів я тебе просив…

– Втім, гаразд. Ти тільки не перестарайся. Тому що надто худі жінки після сорока виглядають виснаженими.

Аліна порожевіла і хихикнула. Я подумала, що було б непогано вихлюпнути їй в обличчя келих ігристого, як у кіно. Але келиха у мене в руці не було, а йти за ним на кухню спеціально для цього здалося безглуздим.

Весь вечір Степан тягав її за руку, як приз із ярмарку, демонстрував, повертав до світла, дивіться, мовляв, усі, який я молодець, яку красуню відхопив.

Я сиділа в кутку, понуро їла салат з оливками та думала, що ненавиджу оливки. А ще про те, що постійно натикаюсь очима на цю парочку.

– Або в мене гіперфіксація, або вони навмисне мені на очі лізуть, – роздратовано подумала я.

Тут у полі мого зору опинилася Христина.

– Дашко, не кисни, – шепнула подруга. – Він же, котяра такий, просто пилюку в очі пускає! За пів року сам прибіжить до тебе!

…Квітень був холодний, злий якийсь, з колючим дощем, що лупив по вікнах так, наче хотів пробитися всередину.

Я сиділа з книжкою, нарешті, я почала читати, чого не робила всі роки з ним, бо… Ну коли тут читати, коли треба готувати, прати, прасувати його сорочки, слухати його історії про колег?

Так ось, я читала, пила чай із чебрецем, і було мені… добре. І тут хтось подзвонив у мої двері. Відчиняю – стоїть Степан.

Мокрий, жалюгідний вираз його обличчя говорив про щось страшне, і букет троянд виглядав на тлі такого обличчя безглуздим.

– Дашо, – простягнув він і спробував усміхнутися, – я… ось… повернувся.

Я мовчала, а він пом’явся трохи й продовжив:

– Знаєш, Аліна… Вона мене розчарувала.

– Ось як? – Усміхнулася я, і закивала, підібгавши губи.

– Вона… мене не розуміла, думала тільки про себе! – Вигукнув колишній чоловік. – А ти, Дашо, ти… рідна. Ти справжня жінка! Я був… скажімо так, не мав рації. І я це визнаю! Але я ладен все виправити.

Він простяг мені троянди, і завмер з ідіотською усмішкою.

– Вона тебе покинула? – Запитала я, дивлячись йому в очі й відсуваючи від себе цей букет.

Він зам’явся, опустив букет. Потупцював на килимку і після паузи продовжив:

– Ну… там складно якось. Вона… вимагає фінансових вкладень, а я…

– Ясно, – закивала я. – Ну так, гарні жінки, вони такі…

Степан глянув на мене якимись собачими очима.

– Дашка! Слухай, правда, я все зрозумів, – ти моя справжня, єдина жінка! – Вигукнув він. – Даш, ну давай почнемо спочатку? Я навіть… Я навіть пропозицію хочу тобі зробити знову. Ось дивись!

Він поліз у кишеню, дістав коробочку і став на одне коліно прямо на мокрий килимок.

– Дашо! – урочисто сказала він. – Виходь за мене заміж!

Я подивилася на нього і раптом, несподівано для себе, засміялася. Степан насупився, потім повільно підвівся. А я все сміялася і не могла зупинитись.

– Даша, – сказав колишній чоловік, з побоюванням поглядаючи на мене, – ти… чого це, га?

– Степане, – видихнула я, витираючи сльози, що виступили від сміху. – Степане, любий… Ти серйозно думав, що можеш отак піти, плюнути мені в душу, а потім повернутися? Ти думав, що я буду щаслива від цього?

– Ну…

– Ти, мабуть, думав, що я тут сиділа і чекала, коли ти зволиш повернутися? – Продовжила я.

– Але ж я… вибачився…

– Ні, ти не вибачився. Ти сказав, що повернувся. І так, Степане, я твого повернення не чекала! І тебе я назад не прийму!

Обличчя його раптом стало замкненим і злим.

– Ну-ну, – хмикнув він, – горда і незалежна стала, так? Втім, вважай себе ким хочеш. Але твої фантазії – це одне, а факти – інше.

– А факти такі, що тобі сорок три роки. Сорок три, Дашо! Кому ти потрібна, окрім мене? Не пошкодуєш, що вигнала?

Я пильно подивилася на нього. Колись він був, безперечно, привабливим чоловіком. Але зараз… – рідке волосся на маківці, яке він зачісував, думаючи, що це непомітно. Мішки під очима. Обвисле підборіддя. Об’ємне пузо.

І ця впевненість, ця жахлива впевненість у тому, що він – нагорода, головний приз, щасливий лотерейний білет…

– Не пошкодую, – впевнено випалила я. – Пішов геть, Степане! І троянди свої забери!

Я зачинила двері. Постояла, прислухаючись до його кроків на сходах, спочатку повільних, потім швидких, навіть якихось злих.

А потім я повернулася до свого чаю, до своєї книжки, щоправда, читати не виходило, весь час вискакувала одна думка – невже колишній і справді так вірить у свою чарівність?

Невже це опудало щиро вважало, що я прийму його після Аліни? Оце самовпевненість, – трясця його матері…

А ви що скажете з цього приводу? Пишіть свої думки в коментарях, ставте вподобайки!