— Марусю, ну подивися… цей ведмедик у блакитних рукавичках — це інфаркт, а не сувенір! У нього на морді написано, що він не радий взагалі існувати в нашому каталозі, — усміхнулася Соломія, відгортаючи пасмо волосся за вухо.
— Або ти продаєш квартиру й стаєш “нормальною”, або я подаю на розлучення. Обирай — гордість чи родина!
Ця фраза ще довго лунатиме в голові Соломії — різка, мов грюкання дверима, і холодна, мов протяг у порожній квартирі.
А зараз вона схилилася над планшетом, вдивляючись в екран так, ніби від її вибору залежала доля всього людства.
Хоча насправді — це були лише новорічні брелоки з ведмедиками в шарфиках.
Та знаючи Соломію, сумнівів не було: до будь-якої справи вона підходила максимально серйозно. Навіть до вибору пакувального паперу.
— Марусю, ну подивися… цей ведмедик у блакитних рукавичках — це інфаркт, а не сувенір! У нього на морді написано, що він не радий взагалі існувати в нашому каталозі, — усміхнулася Соломія, відгортаючи пасмо волосся за вухо.
— Ти ж сама його затвердила, між іншим… — образливо буркнула Маруся, дизайнерка.
— Я була в стресі! Того дня Тарас повідомив, що його мама переїжджає до нас на зиму. Пам’ятаєш? От я й поназатверджувала все підряд у паніці.
Маруся закотила очі й важко зітхнула. В офісі Соломії завжди так: робота йде, але з перцем. Тут сарказм був майже офіційною мовою, як і любов до пакування.
Соломія не з тих, хто «вдало вийшов заміж». Вона сама збудувала бізнес з нуля — всупереч усьому й усім. Особливо — чоловікові.
Ні, Тарас не був дурнем. Але був… дорослим хлопчиком при мамі. Йому це здавалося нормою. Як і його матері — Стефанії, колишній викладачці філософії та незмінній судді всіх родинних суперечок, з обличчям людини, смертельно втомленої від людства.
Коли ставало складно, Тарас завжди робив одне й те саме — йшов до мами.
*
Повідомлення від нього прийшло вдень:
«Соломіє, привіт. Мама перенесла ювілей. Хоче святкувати у нас. Буде людей п’ятнадцять. Я подумав, ти не проти. Ти ж у нас усе так класно організовуєш».
— Покидьок, — прошепотіла Соломія.
Пізніше, ввечері, вона варила сочевичний суп — прісний і нейтральний. Пряма метафора її шлюбу.
— Ти не проти, якщо мамин ювілей буде в нас? — спитав Тарас.
— Проти.
— Ну я вже погодився…
— Звісно. Як завжди.
— Вона тебе просто не любить, — вирвалося в нього раптом.
Соломія повільно обернулася.
— Дякую. Як приємно почути офіційний діагноз.
— Ти їй не підходиш.
— Ясно. Напевно, вона мріяла про аспірантку?
— Не починай.
— Я не починаю. Я закінчую.
Він запропонував подарунок. «Щоб розрядити обстановку».
Соломія погодилася.
Браслет був дорогий. Тонкий. З емаллю кольору воронячого крила й дрібними діамантами.
Усередині гравіювання: «З любов’ю, від родини».
Ювілей святкували в них. Майже як у ресторані.
Коли настав час подарунків, Соломія подала коробочку.
— Стефаніє, — сказала вона з усмішкою. — Це вам. Від нас.
Свекруха відкрила футляр, подивилася на браслет і повільно підняла погляд.
— Діаманти? — протягнула вона. — Сподіваюся, не китайська підробка з ярмарку?
У кімнаті запала тиша.
Соломія дивилася на неї спокійно. Надто спокійно.
І саме в цю мить Тарас зрозумів:
зараз буде сказано щось, після чого нічого вже не буде, як раніше.
*
Соломія не відвела погляду.
— Справжні, — сказала рівно. — Але якщо вам заважає блиск, можете їх не носити.
Стефанія примружилася.
— Сміливо. Для жінки, яка продає… милі дрібнички.
— Пакування, — м’яко поправила Соломія. — І так, це мій бізнес.
— Родина важливіша, — холодно відповіла Стефанія.
— Тоді дивно, що в цій родині мене постійно просять бути меншою, тихішою й зручнішою.
Тарас спробував втрутитися:
— Може, просто повечеряємо…
— Ні, — сказала Соломія. — Давайте нарешті будемо чесними.
Вона вивела чоловіка в коридор.
— Ти зараз або чоловік, або син. Обирай.
Він мовчав надто довго.
— Мама не зміниться… — сказав нарешті.
— А я більше не буду такою.
— Тоді я не знаю, що далі.
— А я знаю.
Вона повернулася до вітальні й узяла келих.
— Роками я намагалася бути зручною. Сьогодні — останній день.
Я не продаватиму квартиру. Я не зміню себе. І я не залишуся в родині, де я — лише тимчасова незручність.
Стефанія зблідла.
— Ти пошкодуєш.
— Можливо. Але не сьогодні.
Соломія взяла пальто й вийшла.
Уночі телефон завібрував.
«Я поїхав до мами. Завтра подам на розлучення».
Соломія прочитала повідомлення, відклала телефон і подивилася у вікно.
Сніг падав тихо. Рівно.
— Нарешті чесно, — сказала вона вголос.
І вперше за багато років відчула не біль — а свободу.
