Розкішна квартира в самому центрі міста, стіл накритий так, ніби тут ось-ось з’явиться дипломатичний корпус, вишукані страви, аромат яких ледь пробивався крізь холодний запах успіху.
Мій чоловік принизив мене перед усіма під час розкішної вечері.
Але замість сліз… я усміхнулася**
Келих у руці Олівера хижо блиснув у світлі кришталевої люстри. Вечеря, яку він влаштував для «найближчих», була в розпалі.
*
Розкішна квартира в самому центрі міста, стіл накритий так, ніби тут ось-ось з’явиться дипломатичний корпус, вишукані страви, аромат яких ледь пробивався крізь холодний запах успіху.
— …отже, пані та панове, — продовжив він, — піднімемо келихи за мою Вероніку, — його оксамитовий, владний голос накрив стіл, змусивши гостей — Віктора й Клару — мимоволі напружитися. — За її, так би мовити, численні таланти.
Він зробив вивірену паузу, насолоджуючись владою над моментом.
Віктор, його давній друг і бізнес-партнер, повільно відклав виделку. Клара, колись найкраща подруга Вероніки, ледь помітно знітилася.
— Нещодавно вона вирішила, що вона фотографка. Уявляєте? Моя дружина. Купила собі цю… іграшку за мої ж гроші.
Олівер ліниво обвів гостей поглядом; у його очах читалася відверта зневага, спрямована прямо на Вероніку.
— Показала мені свої «роботи». Якісь розмиті квіточки, котики… Неймовірна глибина, правда?
Він глузливо усміхнувся й зробив ковток вина.
— Я сказав їй: люба, твоє місце тут, удома. Створювати затишок для чоловіка, який справді працює. А не витрачати його гроші на таке… хобі.
*
Слово «хобі» прозвучало як образа.
Клара опустила погляд. Віктор дивився на Олівера з дивною увагою.
— Але характер у неї є, — не вгамовувався Олівер. — Вважає себе невизнаним генієм. Думає, що це її покликання.
Він нахилився над столом.
— Скажи, Вероніко. Ти й досі віриш, що з тебе щось вийде?
Чи вже зрозуміла, що твоє призначення — бути гарною прикрасою до успіху чоловіка?
Повітря згусло.
Це було не просто приниження — це був вирок.
І тоді Вероніка підвела на нього очі.
Без сліз. Без тремтіння.
З тихою, майже ніжною усмішкою.
Вона не сказала ані слова.
Він принизив мене перед усіма за цією вечерею.
А я лише усміхнулася.
Потім повільно, точним рухом, вона нахилилася під стіл і дістала невелику, ідеально чорну коробку, перев’язану матовою стрічкою.
І простягнула її чоловікові.
*
Олівер насупився.
Він чекав чого завгодно — істерики, сліз, мовчазного відходу.
Але не цього.
— Що це? — спитав він, і в його голосі вперше прозвучала невпевненість.
— Подарунок. Тобі, — спокійно відповіла Вероніка.
Він покрутив коробку в руках, ніби зважуючи.
— Ти вирішила влаштувати театр?
Вероніка лише ледь кивнула.
Він смикнув стрічку.
Кришка почала підійматися…
Те, що було в чорній коробці, зруйнувало його світ**
Олівер не одразу зрозумів, на що дивиться.
*
Всередині не було ні прикрас, ні дорогих годинників, ні символів статусу.
Там були документи.
Акуратно складені. З печатками.
Зверху — флешка в матовому корпусі.
— Що це за нісенітниця? — пробурмотів він, переглядаючи сторінки.
Він прочитав перший рядок.
Потім другий.
Обличчя поволі втратило колір.
— Це… помилка, — прошепотів він.
— Ні, — тихо сказала Вероніка. — Усе перевірено.
Віктор обережно взяв один із документів.
— Олівере… — він підняв очі. — Це інвестиційний договір.
Вероніка говорила спокійно:
— Три роки я працювала з європейським фондом. Архітектура, міста, люди.
Без розголосу. Без імен.
*
Олівер нервово засміявся.
— Хочеш сказати, що твої «котики»…
— Продавалися, — перебила вона. — Я відкладала гроші.
І інвестувала їх у твій проєкт. Через посередників.
Вона подивилася йому просто в очі.
— Ти прийняв інвестицію, не знаючи, хто стоїть за грошима.
Запала оглушлива тиша.
— Контрольний пакет… — прошепотів він.
— Не твій, — відповіла Вероніка.
Він повільно опустився на стілець.
— Ти мене знищиш…
— Ні, — похитала головою. — Я просто перестану тебе рятувати.
— А флешка? — хрипко спитав він.
— Там мої роботи.
І запрошення на персональну виставку в Берліні. За місяць.
Вероніка підвелася.
*
— Я подала на розлучення.
Квартира залишається тобі.
Завтра я заберу свою майстерню й фотоапарат.
Вона на мить зупинилася.
— Дитини не буде. Але це не твоя втрата. Це мій біль.
Олівер дивився на неї знизу — вперше за багато років.
— Ти могла сказати…
— Я говорила, — тихо відповіла вона. — Ти не слухав.
Вона пішла.
Двері м’яко зачинилися.
А в квартирі, наповненій дорогими ароматами й порожнім успіхом,
уперше стало по-справжньому порожньо.
