Марина дивилася на роздрукований аркуш так, ніби тримала в руках офіційну судову повістку. Її пальці, прикрашені масивними золотими перснями, ледь помітно тремтіли. На папері була акуратно складена таблиця: індичка, овочі, спеції, електроенергія для духовки. В самому низу — загальна сума та реквізити банківської картки.

 

Свекруха наполягла на роздільному бюджеті — а потім сама прийшла до нас святкувати Різдво з усією родиною.

Марина дивилася на роздрукований аркуш так, ніби тримала в руках офіційну судову повістку. Її пальці, прикрашені масивними золотими перснями, ледь помітно тремтіли. На папері була акуратно складена таблиця: індичка, овочі, спеції, електроенергія для духовки. В самому низу — загальна сума та реквізити банківської картки.

— Що це за знущання? — її голос здригнувся, цього разу без звичної впевненості.

Олена стояла на порозі кухні з тацею в руках. Від запеченого м’яса піднімалася апетитна пара, але вона не зробила ані кроку вперед.

*

— Ви самі сказали, Марина, що кожен має платити за себе. Я лише дотримуюся правил, які ви встановили. Щойно ви перерахуєте гроші — я подам вечерю.

У вітальні, навколо великого святкового столу, сиділа рідня свекрухи — вісім людей, які приїхали з сусіднього регіону, щоб зустріти Різдво «по-родинному». Дядько Віктор напружено дивився на порожню тарілку. Тітка Ганна ніяково кашлянула й почала поправляти серветку. Двоюрідний брат Павло одразу потягнувся до телефону, вдаючи, що пише щось термінове, аби тільки не зустрічатися з чиїмось поглядом.

— Але ж це свято! — обурилася Марина, ніби це слово мало все перекреслити.

— Для мене останні пів року теж не були святом, — спокійно відповіла Олена, не підвищуючи голосу.

Все почалося в червні. Олена взяла кредит і купила чоловікові професійний діагностичний сканер для автомобілів. Старе обладнання постійно зависало, клієнти дратувалися й ішли до конкурентів. Артем повертався з роботи далеко за північ — виснажений, із темними колами під очима та запахом мастила й бензину на одязі. Олена хотіла йому допомогти. Підтримати. Зробити сюрприз до річниці їхнього шлюбу.

Коли Артем відкрив коробку, він на мить завмер, наче не вірив власним очам, а потім обійняв її так міцно, що їй перехопило подих.

— Ти з глузду з’їхала? — прошепотів він.

Але в його очах усе було зрозуміло — він був щасливий. По-справжньому.
Того ж вечора у двері подзвонили. Марина. Без попередження, як завжди. Вона зайшла впевненою ходою, окинула квартиру оцінювальним поглядом і одразу помітила коробку. Запитала, скільки це коштує. Олена відповіла чесно, не ухиляючись.

Реакція була бурхливою.

— Ти заганяєш мого сина в боргову яму! Ти абсолютно безвідповідально ставишся до грошей! — її голос лунав по всій кімнаті.
Артем спробував щось сказати, пояснити, втрутитися, але мати перебила його таким різким і владним тоном, що він одразу замовк.

— Раз ти не вмієш рахувати витрати, у вас будуть роздільні бюджети. Повністю роздільні. Щоб ти не потягнула його на дно.

Олена чекала. Чекала, що він її захистить. Скаже хоча б слово. Покаже, що вони — сім’я. Але Артем просто відвів погляд, ніби підлога раптом стала важливішою за все інше.

Наступного дня вони поділили все навпіл. Оренду — порівну. Комунальні рахунки — теж. Їжу — кожен купував собі сам. Артем перераховував умови сухим, майже канцелярським тоном, не дивлячись їй в очі.
Їхнє життя перетворилося на безперервну бухгалтерію. Олена позначала маркером пакети з молоком літерою «О». Артем купував собі окремий хліб. У холодильнику з’явилися дві чітко розмежовані зони. У ванній

— два набори засобів, розставлені з педантичною точністю. Одного разу Олена купила засіб для миття посуду, а ввечері Артем перерахував їй рівно половину суми

— до останньої копійки

— з коротким, безособовим повідомленням у спільному чаті.

Вони майже перестали розмовляти. Готували окремо. Їли в одній квартирі, але жили ніби в паралельних світах, розділених не стінами, а холодною тишею, накопиченою образою й невимовленими словами.

І ось настало Різдво.

Марина дивилася на Олену, стискаючи телефон у руці.
— Я нічого не збираюся переказувати, — холодно сказала вона.
— Ти справді хочеш влаштувати це зараз?

Олена мовчки дивилася на неї.

У кімнаті стало надто тихо.

— Ні, — рівно сказала Олена. — Я просто дотримуюся правил. Тих самих, які ви нав’язали.
Денис сидів за столом, зчепивши пальці. Він не дивився ні на матір, ні на дружину. Його погляд був прикутий до скатертини, наче там можна було знайти вихід.

— Сину, скажи їй, що це абсурд, — зажадала Маргарита.
Він повільно підвів голову.

— Мамо… ми ж домовлялися.

— Про що? — прошипіла вона. — Про те, що моя невістка рахуватиме копійки на Різдво?

— Про роздільний бюджет, — спокійно сказала Олена. — Я попереджала, що це стосується всього. Навіть свят.

Тиша стала густою. Дядько Павло ніяково відсунув стілець. Ганна тихо запропонувала замовити піцу. Лукас відклав телефон і з роздратуванням подивився на Маргариту.

— Мамо, — нарешті сказав Денис, і його голос затремтів, — Олена має рацію.

Слова прозвучали невпевнено, але вони прозвучали.

— Ти обираєш її? — прошипіла Маргарита.

*

— Я обираю наслідки власних слів.

Маргарита зблідла. Вона різко дістала телефон і щось набрала на екрані. За хвилину телефон Олени завібрував. Переказ. Повна сума.

До останньої копійки.

— Сподіваюся, ти задоволена, — кинула Маргарита.

Олена подивилася на екран, а потім підняла очі.

— Дякую. Зараз подам вечерю.

Вона повернулася до кухні, але зупинилася.

— І ще одне, Маргарито. Це востаннє.

— Востаннє що? — іронічно спитала свекруха.

Олена обернулася. У її голосі не було злості — лише втома й ясність.

— Востаннє, коли ви вирішуєте, як нам жити. І востаннє, коли я погоджуюся бути зручною.

Різдвяна вечеря минула в напруженій тиші. Родина їла мовчки, розмовляючи про погоду та дорогу. Маргарита майже не торкнулася їжі. Денис кілька разів ловив погляд Олени, але вона більше його не шукала.

Пізно ввечері, коли гості роз’їхалися й у квартирі запанувала тиша, Олена прибирала зі столу. Денис підійшов і зупинився поруч.

— Ти злишся? — запитав він.

— Ні, — відповіла вона. — Я все зрозуміла.

— Що саме?

Олена акуратно склала серветки.

— Що я більше не хочу жити як сусідка. І не хочу доводити своє право бути дружиною.

Він мовчав.

— Я подала заяву на розлучення місяць тому, Денисе, — спокійно сказала вона, ніби говорила про погоду. — Я просто чекала, чи зрозумієш ти це сам.

Він різко підвів голову.

— Ти… що?

— Я втомилася, — сказала Олена. — Від рахунків, позначок на молоці й тиші. Я хотіла сім’ю. А отримала бухгалтерію.

Вона взяла куртку.

— Куди ти? — розгублено запитав він.

— До подруги. А далі — розберуся.

Двері тихо зачинилися.

Вперше за довгий час у квартирі стало по-справжньому порожньо.