Лідія поверталася додому пізно — як завжди. Робота знову накрила з головою: клієнтка вкотре перефарбувалася й раптом вирішила, що інтер’єр тепер має пасувати до нового кольору волосся. Абсурдно, звісно, але за такі примхи добре платять, тож Лідія дозволила собі лише один-єдиний зітх — у трамваї, коли пасажирка впустила пакет із цибулею й зачепила її ліктем.

 

— Моя сестра чекає дитину, тож твій кабінет тепер буде дитячою! А ти, Лідіє, зовсім безсердечна! — заявив чоловік, розчинивши двері навстіж і впускаючи золовку до МОЄЇ квартири.

Лідія поверталася додому пізно — як завжди. Робота знову накрила з головою: клієнтка вкотре перефарбувалася й раптом вирішила, що інтер’єр тепер має пасувати до нового кольору волосся. Абсурдно, звісно, але за такі примхи добре платять, тож Лідія дозволила собі лише один-єдиний зітх — у трамваї, коли пасажирка впустила пакет із цибулею й зачепила її ліктем.
Удома ж мало бути спокійно — пахнути чистотою й ранковою кавою, звареною власноруч.

*

Ця квартира була її гордістю. Три кімнати, високі стелі, просторий коридор, балкон — рідкість для її віку. Вона купила її сама, ще до шлюбу. Поки подруги відкладали на дивани та шафи, Лідія працювала ночами, рахувала кожну копійку і в тридцять років зробила неможливе. Саме тому вона завжди повторювала з тихою усмішкою: «Моя фортеця».

Вона вставила ключ у замок, але замість тиші її зустрів жіночий сміх. Дзвінкий, легкий, дратівливий — мов ложка, що б’ється об каструлю.

У коридорі стояли дві пари капців. Одні — чоловіка, старі, з потертою підошвою. Другі — рожеві, з пухнастими вушками.

— Лідіє, привіт! — з кухні вискочила Марі, сестра чоловіка. У розтягнутій майці, босоніж, з розкуйовдженим хвостом і долонею на округлому животі. — Я до вас!

Лідія завмерла, ніби її облили крижаною водою.

— До нас? — повільно перепитала вона, знімаючи куртку. — А звідки в тебе ключі?

— Які ключі? — хихикнула Марі. — Віктор мене впустив. Ну що ти, наче я чужа?

Лідія зайшла на кухню. За столом сиділа свекруха — мадам Лоран, із вічно стиснутими губами, ніби невдоволення стало частиною її обличчя. На столі — магазинні пиріжки та банка маринованих огірків.

*

— О, господиня повернулася, — протягнула вона. — Посиділи, поговорили. Ти ж не проти, що Марі трохи поживе у вас?

— Трохи — це скільки? — голос Лідії здригнувся, хоч вона й намагалася говорити спокійно.

— Поки не народить, — легко відповіла мадам Лоран. — Квартира в тебе простора, дітей усе одно немає, нехай хоч племіннику буде місце.

Повітря наче загусло.

— Мамо, ну не починай, — спробував усміхнутися Віктор. — Лід, зрозумій, Марі важко, її покинули.

— Не “покинули”, — схлипнула Марі. — Просто… це не його дитина. Таке буває.

Лідія глибоко вдихнула. Руки тремтіли.

— Вікторе, а спитати мене тобі навіть на думку не спало?

— А що тут питати? — знизав він плечима. — Рідна сестра, їй нікуди йти.

— Нагадую, що квартира моя, — повільно сказала Лідія.

Свекруха одразу підняла підборіддя:

— Знову своє “моя та моя”. Де ж твоя доброта? Час би тобі вже дітей народжувати, а ти все про стіни думаєш!

Настала дзвінка тиша.

— Не плутайте, — різко відповіла Лідія. — Вирішувати, народжувати мені чи ні — моя особиста справа. Як і квартира — моя власність.

Марі притиснула руку до живота, в очах з’явилися сльози:

— Лід, навіщо ти так? Мені ж важко. Невже тобі мене не шкода?

*

— Шкода лише одного, — Лідія подивилася на чоловіка. — Що чоловік навіть не вважав за потрібне поговорити зі мною.

Віктор відвів погляд.

— Чистий егоїзм! Жінка без серця! — крикнула мадам Лоран.

Лідія поглянула на сумку Марі, з якої вже стирчали дитячі речі.

— Сьогодні ви тут не залишаєтеся, — спокійно сказала вона. — Завтра поговоримо.

— Ти з глузду з’їхала?!

— Ні, — відповіла Лідія. — Я просто не збираюся перетворювати свій дім на склад чужих проблем.

Вечір закінчився не примиренням, а холодним розривом.

Вранці Лідію розбудив гуркіт посуду.
Не звичний тихий звук, а дратівливий грохіт.
Вона вийшла в коридор — і завмерла.

Марі стояла біля плити — у халаті Лідії. У тому самому, з підшитим вручну поясом. Вона смажила яєчню й весело наспівувала:

— Вікторе, йди швидше, поки гаряче!

Чоловік з’явився в спортивних штанах, сонний і задоволений.

— Ммм, як смачно пахне! Лід, уяви собі, сестричка нас сніданком балує.

Лідія мовчки сіла за стіл.

*

— Чого ти така похмура? — усміхнулася Марі. — Я трохи твої шафки перебрала. Усе так нудно стояло. Додала свої баночки, вітаміни. Нічого, правда?

Лідія подивилася на полицю.
Там, де стояли її спеції, тепер рівно вишикувалися чужі контейнери.

— Нічого, — тихо сказала вона. — Тільки більше не чіпай мої речі.

Марі закотила очі:

— Ну чого ти така нервова? Я ж як удома…

Ця фраза щось перемкнула всередині Лідії.

— “Як удома” — це коли питають дозволу, — рівно сказала вона. — А не стирають господиню з власного простору.

— Вагітним шкідливо нервувати, — пирхнула Марі.

— Тоді тобі варто менше тут перебувати, — відповіла Лідія.

Віктор насупився:

— Ти знову починаєш? Ми ж домовлялися спокійно все обговорити.

— Ні, Вікторе, — подивилася вона йому просто в очі. — Ми ні про що не домовлялися. Ти просто вирішив за мене.

— Ми ж не будемо виганяти вагітну жінку на вулицю!

— А заселити її без мого дозволу — це нормально?
Голос Лідії тремтів, але вона не відвела погляду.
— Ти хоч раз запитав, чого хочу я?

*

Марі демонстративно зітхнула:

— Бачиш, я ж казала — вона мене ненавидить.

— Я ненавиджу не тебе, — різко відповіла Лідія. — Я ненавиджу, коли мене викреслюють.

Запала тиша.
Лише годинник відраховував секунди.

Лідія зайшла до спальні й відчинила шафу.
Її акуратно складені речі були посунуті. Полиці зайняли дитячі ковдри та пакунки з написом «baby».

Вона повільно зачинила шафу.

Повернулася на кухню.

— Ти зайняла мою спальню.

— На дивані в мене болить спина, — знизала плечима Марі. — Зрозумій мене.

— Це тимчасово, — втрутився Віктор.

Лідія коротко, жорстко усміхнулася.

— Найстрашніше — ти в це справді віриш.

Вона дістала теку з документами й поклала на стіл.

— Ось свідоцтво про право власності. Квартира оформлена на мене. Куплена до шлюбу.
Пауза.
— А ось заява на розлучення. Я заповнила її вночі.

*

Марі зблідла:

— Ти… ти серйозно? Через мене?

— Ні, — спокійно відповіла Лідія. — Через себе.

Віктор не знайшов слів.

— У вас є година, — сказала Лідія. — Зібрати речі й піти. Я не виганяю — я повертаю свій простір.

— Мама цього так не залишить! — скрикнула Марі.

— Нехай спробує, — відповіла Лідія. — Я більше не боюся.

За годину двері зачинилися.

— Ти ще пошкодуєш, — глухо кинув Віктор.

Лідія подивилася на нього спокійно. Без злості. Без сліз.

— Я шкодую лише про одне — що не зробила цього раніше.

У квартирі запанувала тиша. Справжня.

Лідія відчинила вікна, глибоко вдихнула й подивилася на своє відображення в дзеркалі.

— Моя фортеця, — тихо сказала вона. — І цього разу — справді моя.