Вона легко підвелася з дивана, накинула на плечі плед і підійшла до вікна. Листопадова багнюка розтягувала міські вогні у тремтливі відблиски на мокрому асфальті. Колись саме біля цього вікна вони часто обіймалися.
— Ти не на роботі? — здивувався Марко, ховаючи за спиною букети троянд, коли побачив Олену, що сиділа за столом.
— Ти повернувся раніше, ніж зазвичай, — сказала Олена, не відриваючи погляду від книжки, саме в ту мить, коли за його спиною зачинилися двері.
Він кинув на неї побіжний погляд, знімаючи взуття в передпокої.
— Скасували нараду, — пробурмотів хрипким голосом і пішов далі.
Його кроки стихли десь у глибині квартири.
Олена закрила книжку й поклала її поруч.
Нараду?
О дев’ятій вечора?
Вона легко підвелася з дивана, накинула на плечі плед і підійшла до вікна. Листопадова багнюка розтягувала міські вогні у тремтливі відблиски на мокрому асфальті. Колись саме біля цього вікна вони часто обіймалися.
Раптом із кухні долинув звук битого посуду.
Олена здригнулася.
— Усе гаразд? — гукнула вона, визираючи у двері.
Марко стояв спиною, повністю занурений у екран телефона. На підлозі лежала розбита чашка.
— А? Так… упустив, — махнув рукою. — Купимо іншу.
Останні три місяці він дедалі більше нагадував привида. Повертався після опівночі, часто відмовлявся від вечері, ночами сидів на краю ліжка, втупившись у порожнечу. На запитання відповідав тихо, без бажання. Іноді Олена ловила в його погляді подив — ніби він дивувався, що вона все ще тут.
Марко, удавано позіхаючи, сказав:
— Піду в душ і спати.
Жодного дотику.
Жодної усмішки.
Наче він навмисно тримав дистанцію.
*
Олена зібрала черепки. Це була її порцелянова чашка з написом «Найкращій дружині». Подарунок на першу річницю. Вона викинула уламки й завмерла біля мийки.
П’ять років тому, коли вони переїхали, Марко переніс її на руках через поріг. Казав, що це традиція. Називав квартиру фортецею і обіцяв їм вічне щастя.
Олена глибоко зітхнула.
Квартиру вона успадкувала від бабусі — це була її єдина спадщина.
Вона відчинила холодильник. На полиці стояла коробка цукерок, які вона ніколи не їла. Поруч — пляшка вина, саме того, якого Марко завжди уникав.
Дивно.
Вона зазирнула у смітник: серед уламків чашки виднілася упаковка жіночих парфумів. Серце стиснулося, але Олена відразу спробувала заспокоїтися.
Напевно, для його матері або сестри.
Свята ж наближаються.
З ванної долинав шум води.
На столі лежав телефон Марка. Екран спалахнув — прийшло нове повідомлення. Вона не хотіла читати. Справді не хотіла. Але погляд мимоволі вп’явся в світлі слова:
«Дякую за сьогоднішній вечір. Чекаю тебе завтра о сьомій. Цілую. О.»
Олена зробила крок назад.
«О.» — хто це?
«Цілую» — проста ввічливість чи щось більше?
Вона глибоко вдихнула.
Можливо, колега?
Робочий проєкт?
Може, вона просто все вигадує?
Двері ванної різко відчинилися.
Марко вийшов із рушником на стегнах, з мокрим волоссям. Побачивши Олену біля столу й телефон, він миттєво змінився на обличчі.
— Ти читаєш мої повідомлення? — холодно запитав він, з напругою.
Він зупинився на порозі, ніби спійманий на гарячому.
— Я… — Олена відсмикнула руку, наче телефон обпік. — Він сам засвітився. Я нічого не шукала.
— Зручно, — скривився Марко. — І ще виправдовуєшся.
— Марко, — тихо сказала вона. — Хто така «О»?
Він вихопив телефон з її рук.
— Колега. Проєкт. Нічого серйозного.
— «Цілую» — це теж частина проєкту?
Він різко обернувся.
— Ти мене зараз допитуєш? Після робочого дня?
— Робочого? — вона дивилася йому прямо в очі. — О дев’ятій вечора. З квітами. З вином, яке ти ненавидиш. І з парфумами в смітнику.
Запала важка тиша.
Марко відвернувся і почав поспіхом одягатися.
— Мені треба вийти.
— До неї?
Він завмер.
Лише на секунду.
Але Олені цього вистачило.
— Я нікому не зобов’язаний звітувати, — глухо сказав він.
Він накинув куртку й відчинив двері.
— Повернуся пізно.
Двері грюкнули.
Олена залишилася сама посеред кухні, знаючи, що ця ніч змінить усе.
Ніч тягнулася повільно й липко. Олена не лягала спати. Загорнувшись у плед, вона сиділа на кухні й дивилася, як у будь-якій звичайній чашці — без написів і обіцянок — холоне чай. Годинник цокав надто голосно, підкреслюючи кожну хвилину тиші.
Марко не повернувся ні опівночі, ні о другій.
О третій Олена перестала чекати.
Вранці її розбудила незвична тиша. У передпокої більше не було його взуття. Вішак спорожнів наполовину — він забрав не все, але достатньо, щоб зрозуміти: це не просто вихід.
Олена повільно пройшла квартирою. У спальні ліжко було неторкане. У ванній стояв чужий запах парфумів — тепер уже без жодних сумнівів. Вона зачинила двері й притулилася до одвірка, відчуваючи всередині не біль, а холодну, зібрану ясність.
Телефон завібрував.
«Нам треба поговорити. Прийду ввечері.»
Олена подивилася на екран і коротко відповіла:
«Добре.»
День минув у справах і дзвінках, які вона давно відкладала. Документи, адвокат, нотаріус, старий друг — рієлтор. Усе звучало сухо й професійно, наче це був проєкт, а не її життя. І саме це давало їй силу.
*
Рівно о сьомій двері відчинилися.
Марко зайшов упевненим, майже зухвалим кроком.
— Ти виглядаєш… спокійною.
— Я спокійна, — відповіла Олена. — Сідай. Якщо говорити — то без театру.
Він сів навпроти.
— Я не хотів, щоб ти дізналася так. Це сталося не раптово.
— Але сталося, — кивнула вона. — І ти вирішив, що можна жити на два доми. У моїй квартирі.
— Я загубився, — тихіше сказав він. — З тобою все було складно… там було простіше.
— Простішe не означає чесніше, — спокійно відповіла Олена. — І точно не означає поважніше.
— Я думав, ми знайдемо якесь рішення.
Олена підвелася й поклала перед ним теку з документами.
— Я його вже знайшла.
Він відкрив її й зблід.
— Ти мене виганяєш?
— Я повертаю собі своє життя, — сказала вона. — Квартира моя. Ти завжди це знав. У тебе буде час забрати речі. Але жити тут ти більше не будеш.
— П’ять років… — прошепотів він. — Ти так просто їх перекреслюєш?
— Ні, — вона подивилася йому в очі. — Я їх прожила. І цього достатньо.
Марко підвівся, хотів щось сказати, але не знайшов слів. Він попрямував до виходу.
— Марко, — покликала вона.
Він обернувся.
— Я щиро бажаю тобі щастя. Але не за мій рахунок.
Двері тихо зачинилися. Без гуркоту.
Олена залишилася сама.
Але вперше самотність не лякала.
Вона підійшла до вікна. Місто жило своїм життям — вогні були чіткі, спокійні, впевнені.
Олена розправила плечі.
Фортеця вистояла.
І тепер знову мала свою господиню.
