Літня сусідка три місяці пригощала нас пирогами. Правда, яку розповіла консьєржка, розбила мені серце

 

– Олено, знову вона! – прошипів Максим, дивлячись у вічко. – Стоїть із контейнером якимось.

Я завмерла на кухні з філіжанкою кави в руках. Дзвінок повторився – наполегливий, довгий.

– Не відчиняй, – швидко сказала я. – Вдамо, що нас немає.

Ми переглянулись і завмерли, як школярі, що завинили. За дверима почулося тихе покашлювання, човгання капців, а потім кроки, що віддалялися.

– Фух, – видихнув чоловік. – Думав, не піде.

Я підійшла до дверей і обережно зазирнула у вічко. Сусідка вже зникла за рогом сходів, але на килимку перед нашими дверима стояв пластиковий контейнер із запискою: “Милі мої, спекла вам пиріг з вишнею. Смачного! Ваша Віра Миколаївна”.

– Макс, вона все одно залишила, – втомлено промовила я, відчиняючи двері й забираючи судок.

Три місяці. Рівно три місяці відколи ми в’їхали в цю квартиру на п’ятому поверсі старого панельного будинку, наша сусідка зверху перетворилася на справжнє випробування.

Кожні два, три дні Віра Миколаївна спускалася до нас із черговим частуванням: то пиріг, то пиріжки, то млинці, то запіканка.

Спочатку це здавалося милим. Ми з Максимом тільки переїхали з орендованої однокімнатної квартири на околиці у власну двокімнатну квартиру майже в центрі.

Іпотека була непіднімною, але ми раділи кожному квадратному метру. І коли жінка похилого віку в перший день постукала до нас з пирогом, ми сприйняли це, як добрий знак.

– Здрастуйте, дорогі! – Посміхалася вона тоді. – Я Віра Миколаївна, живу над вами. Побачила, що нові мешканці заселилися, вирішила познайомитись. Спекла пиріг з яблуками, спробуйте.

Ми запросили її на чай, розмовляли. Вона розпитувала про нашу роботу, плани, мрії. Здавалося, щиро цікавилася.

Максим працював програмістом, я – дизайнером у невеликій студії. Віра Миколаївна слухала уважно, кивала, посміхалася.

– Які ви молодці, – повторювала вона. – Такі цілеспрямовані, розумні.

Але потім візити почастішали. Сусідка приносила випічку двічі на тиждень, потім тричі. Дзвонила у двері рано-вранці у вихідні, коли ми хотіли виспатися. Ловила нас у під’їзді, заводила довгі розмови про погоду, магазини, про те, як важко живеться пенсіонерам.

– Ви, мабуть, на дачу збираєтесь? – питала вона, дивлячись у вічі. – А може, у відпустку скоро поїдете?

Я навчилася відповідати ухильно, але Віра Миколаївна все одно знаходила нагоду затримати нас ще на десять хвилин.

Якось увечері, коли ми поверталися з продуктового, вона чекала нас на сходовому майданчику з каструлею борщу.

– Зварила багато, сама не з’їм, – простягла вона нам каструлю. – Візьміть, будь ласка. Це так смачно!

Максим узяв, подякував. Вдома ми мовчки прибрали борщ у холодильник, де вже стояли три незаймані контейнери з минулими частуваннями.

– Олено, це вже перебір, – сказав чоловік. – Я розумію, вона самотня, але це якась нав’язливість!

– Може, їй просто нема з ким поговорити?

– Тоді нехай знайде собі подружок за віком, – Максим роздратовано грюкнув дверцятами холодильника. – А не переслідує нас із цими пирогами.

Слово “переслідує” звучало різко, але я не могла не погодитись. Віра Миколаївна справді поводилася дивно.

Вона ніби стежила за нами: завжди знала, коли ми йдемо на роботу і повертаємось. Кілька разів я помічала, як вона виглядає зі своїх дверей, коли ми проходимо повз.

Ми почали уникати зустрічей. Підіймалися сходами тихіше, прислухалися, чи не відчиняються її двері. Припинили відповідати на дзвінки у двері, якщо бачили через вічко її невисоку постать із черговим судком.

– Почуваюся повним дурнем, – зізнався Максим одного разу, коли ми сиділи в темряві на кухні, чекаючи, поки сусідка піде від наших дверей. – Дорослі люди, а ховаємось від бабусі.

– Я теж, – зітхнула я. – Але що ж робити? Якщо скажемо прямо, вона образиться.

– А може так і треба? – Максим глянув на мене. – Сказати ввічливо, але твердо, що ми цінуємо її турботу, але нам ніяково приймати стільки частування?

Я похитала головою.

– Не можу. Уявляю, як вона засмутиться.

Насправді я просто боялася конфлікту. У дитинстві мене привчили бути ввічливою зі старшими, не грубити, не ображати. І ось тепер я сиділа в темряві на власній кухні, уникаючи літньої жінки, яка хотіла нас нагодувати.

Ситуація розпалювалася. Одного ранку, коли я поспішала на важливу зустріч із замовником, Віра Миколаївна спіймала мене біля під’їзду.

– Оленко, люба, почекай! – вона квапливо спускалася сходами, тримаючись за поручні. – Я тобі млинців напекла, з сиром.

– Віро Миколаївно, дякую, але я дуже поспішаю, – спробувала відсторонитися я.

– Та всього хвилинку! – Вона простягла мені пакет. – Візьми, будь ласка. Вони ще теплі, я спеціально встала раніше.

В її очах було стільки надії, що я машинально взяла пакет.

– Дякую, – буркнула я і, не чекаючи на продовження розмови, вискочила з під’їзду, та жбурнула їх в урну.

Цілий день мене мучила совість. А ввечері Максим влаштував мені справжнє рознесення.

– Олено, ти де була? Я тобі десять разів дзвонив!

– Телефон був на беззвучному, зустріч затягнулася, – виправдовувалася я. – Що трапилося?

– Ця твоя Віра Миколаївна стукала до нас годину! Цілу годину! Я спочатку не відчиняв, потім не витримав, відчинив двері.

– Вона принесла суп, питала, чому ти млинці не взяла з собою. Я казав, що взяла. Вона каже: “Ні, я бачила, Оленка викинула їх в урну біля будинку”.

Я похолола.

– Вона стежила за мною?

– Мабуть, так, – Максим сів на диван, потираючи скроні. – Лєно, це вже не просто самотність. Це якась нездорова прихильність. Мені здається, нам час поговорити з консьєржем. Може, в неї є родичі, яким можна повідомити?

Наступного дня я спеціально не затрималася після роботи й зайшла до консьєржа. Галина Степанівна, жінка років п’ятдесяти зі втомленим обличчям, сиділа у своїй комірчині й розгадувала кросворд.

– Доброго вечора, – привіталася я. – Чи можна вас на хвилинку?

– Заходьте, – вона відклала журнал. – Що трапилося?

Я ніяково переминалася з ноги на ногу.

– Це про Віру Миколаївну з шістдесят другої квартири. Вона… загалом вона дуже часто приходить до нас, приносить їжу, стежить за нами.

– Ми не хочемо бути невдячними, але це стає нав’язливим. Може, вона має дітей чи онуків, яким варто повідомити?

Галина Степанівна подивилася на мене довгим поглядом, потім тяжко зітхнула.

– Сідайте, дівчинко. Я вам зараз дещо розповім.

Серце моє закалатало швидше. У її тоні було щось тривожне.

– У Віри Миколаївни був син, – почала консьєрж, – Олександр. Сашко. Гарний хлопець, працював у IT-компанії програмістом. Одружився роки чотири тому з дівчиною Оленою, красунею, дизайнеркою вона була.

Я здригнулася.

– Жили вони у вашій квартирі, яку Сашкові Віра Миколаївна купила на свої заощадження. Ремонт самі робили, меблі обирали.

– Молода пара була такою щасливою. Віра Миколаївна душі в них не чула, весь час щось пекла, варила, дбала.

Галина Степанівна замовкла, роздивляючись свої руки.

– Що трапилося? – Прошепотіла я, хоча вже передчувала відповідь.

– Рік тому вони вирішили поїхати на дачу до батьків Олени, подивитися на землю. Хотіли свій будиночок збудувати. Їхали машиною. Дорогою вантажівка на зустрічку вискочила, водій заснув за кермом.

Кімната попливла перед очима. Я схопилася за край столу.

– Вони заг инули одразу, – продовжувала Галина Степанівна. – Віра Миколаївна місяць у лікарні лежала після звістки, серцевий напад.

– Квартиру хотіла продати, але не змогла, все відкладала. А потім зважилася продати, ви і в’їхали. І ви знаєте, дівчино…

Вона глянула на мене зі сльозами в очах.

– Ви з чоловіком, як дві краплі води, схожі на них. Вік той же, професії ті самі. Коли ви в’їжджали, я бачила Віру Миколаївну на майданчику. Вона застигла, як громом уражена. Побігла до мене: “Галю, це вони повернулися! Мої діти повернулися!”

Я не могла вимовити жодного слова. Сльози текли по моєму обличчі, розмазуючи туш.

– Я пояснила, що це інші люди. Але вона… вона не хоче чути. Пече пироги за рецептами невістки, варить борщ, який любив син. Уявляє, що вони живі, що все, як і раніше. Психолог каже, що це захисна реакція на горе.

– Господи, – я закрила обличчя руками. – А ми… ми ховалися від неї, не відчиняли двері.

– Ви ж не знали, – Галина Степанівна простягла мені серветку. – Не звинувачуйте себе.

Я вискочила з комірчини й побігла вгору сходами, задихаючись і спотикаючись. Подзвонила Максимові, на ходу плутано переказуючи розмову з консьєржем. Він слухав мовчки, потім тільки сказав:

– Я зараз виїжджаю з офісу. Почекай мене.

Але чекати я не могла. Піднялася на шостий поверх і подзвонила у двері Віри Миколаївни. Та відчинила не відразу, і коли побачила мене, заплакану, розгублену, на її обличчі позначився переляк.

– Оленко? Що трапилося, люба?

Я зробила крок вперед і обійняла її. Обійняла міцно, як обіймають найрідніших людей.

– Вибачте нам, – прошепотіла я крізь сльози. – Вибачте, що ми не розуміли.

Віра Миколаївна завмерла, потім повільно обійняла мене у відповідь. Її руки тремтіли.

– Ти знаєш, – тихо сказала вона. – Ти знаєш про моїх дітей.

– Знаю.

Ми стояли так, обійнявшись, на сходовому майданчику, доки не прибіг Максим. Він зупинився, побачивши нас, потім теж ступив уперед і обійняв Віру Миколаївну.

– Ми будемо приходити, – сказав він. – Питимемо чай, їстимемо ваші пироги. Обіцяємо.

Віра Миколаївна заплакала. Плакала довго, ніби вперше за рік дозволила собі це. А ми з Максимом стояли поряд, тримали її й теж плакали.

Увечері ми сиділи на кухні втрьох. Віра Миколаївна дістала альбоми з фотографіями та показувала фото сина та невістки.

– Ось мій Сашенька, – гладила вона знімок пальцем. – Він так любив яблучний пиріг. І твій чоловік любить, я помітила.

Максим кивнув головою, стискаючи мою руку під столом.

– Пектиму вам, – продовжувала Віра Миколаївна. – До речі, я знаю, що вони не повернуться. Але коли печу, уявляю, що вони поряд.

– Ми не проти, – сказала я. – Ми приходитимемо. Щонеділі, якщо хочете. Пити чай, розмовляти.

– І допомагати по господарству, – додав Максим. – Лампочку поміняти, цвях забити.

Віра Миколаївна посміхнулася крізь сльози. І в цій посмішці було стільки подяки, що в мене знову защипало в носі.

Ми сиділи на кухні до пізньої ночі. Віра Миколаївна розповідала про свого сина, про невістку, про те, якими планами вони жили, про що мріяли. А ми слухали, ставили запитання, сміялися над кумедними історіями та сумували разом із нею.

Ідучи, я обернулася на порозі.

– Віро Миколаївно, а можна я зватиму вас просто Вірою? Або… навіть тіткою Вірою?

Вона завмерла, потім кивнула, не в змозі говорити.

З того вечора минуло пів року. Ми й справді приходимо до Віри Миколаївни щонеділі. Пили чай, їли її пироги, допомагали по дому.

Максим лагодить їй кран, я допомагаю розбиратися з інтернетом на планшеті. Вона розповідає нам історії зі свого життя, показує старі фотографії, вчить готувати улюблені страви сина.

Іноді вона все ще обмовляється, називає мене Оленкою, а Максима Сашком. Ми не поправляємо. Просто посміхаємося та обіймаємо її.

На День народження Віри Миколаївни ми запросили її до себе. Накрили стіл, покликали кількох друзів. Вона сиділа щаслива, в новій сукні, яку ми їй подарували, і сміялася з жартів Максима.

-Знаєте, діти, сказала вона, я таки щаслива. Господь забрав моїх рідних, але послав мені вас. Ви не замінили їх, але стали новою сім’єю. Дякую вам.

Я провела її до дверей, допомогла взути туфлі.

– Це вам дякую, – тихо сказала я. – За те, що навчили нас доброти.

Віра Миколаївна погладила мене по щоці, поцілувала в чоло і повільно піднялася сходами на свій поверх.

А я стояла і дивилася їй услід, думаючи про те, як дивно влаштоване життя. Як чужі люди стають рідними. І як важливо вчасно побачити чужий біль.

Та ніч, коли я дізналася правду, змінила нас із Максимом. Ми стали добрішими, уважнішими до навколишніх. Навчилися не судити, доки не дізнаємося всієї історії.

І коли їм яблучний пиріг Віри Миколаївни, я згадую тих двох, яких ніколи не знала. І дякую їм за урок, який вони дали нам через свою матір.

Дякую Вам, шановні читачі, за ваші слушні коментарі та вподобайки! Підписуйтеся на сторінку, щоб не пропустити нові, цікаві публікації!