Рубрика: ЖИТТЯ
Мені було всього 23, коли познайомилася з Віктором. Він здався чоловіком мрії. Статний, впевнений у собі, з квартирою і авто, та ще й із перспективним бізнесом.
У свої 38 виглядав як приклад успішного чоловіка, поряд із яким могла відчути себе захищеною. Мені тоді здавалося, що 15 років різниці – це дрібниця. Навпаки, була впевнена, що старший чоловік знає, як забезпечити стабільність і щастя. Ми одружилися через рік після знайомства. Весілля було казковим: дорогий ресторан, розкішна сукня, море квітів і щасливі усмішки гостей. Здавалося, життя стало таким, як завжди мріяла.
Але казка швидко змінилася на зовсім іншу історію. Віктор одразу сказав, що мені не потрібно працювати:
– Тобі не варто більше їздити в офіс. Тим паче, у тебе там багато чоловіків-колег. Я, як твій чоловік, можу сам все забезпечити.
На перший погляд це звучало чудово. Щиро намагалася бути ідеальною дружиною: готувала улюблені страви, підтримувала чистоту в домі, влаштовувала романтичні вечори.
Але через кілька місяців він почав змінюватися.
– Що це за плаття? Тобі воно замаленьке? Чи спеціально хочеш, щоб усі дивилися?
– Що ти маєш на увазі? Це звичайне плаття…
– Звичайне? Занадто коротке! І більше так не виряжайся, коли виходиш без мене.
На початку його ревнощі здавалися милими, навіть лестили. Але з часом це стало задушливо. Він забороняв мені носити улюблені речі, не хотів, щоб зустрічалася з друзями без нього, і завжди перевіряв, куди йду.
Вечори, які колись проводили разом, перетворилися на одноманітність. Він приходив з роботи втомлений, сідав перед телевізором і навіть не хотів розмовляти. Мої спроби організувати романтичну вечерю часто закінчувалися розчаруванням.
– Любий, сьогодні у нас особливий вечір. Приготувала твої улюблені стейки, запалила свічки.
– Я пообідав на роботі. До речі, у тебе тепер м’ясо стало таке наче гума!
Коли намагалася умовити його піти кудись разом, наприклад, до ресторану або в парк, він лише відмахувався
– Ти не розумієш, як втомлююся на роботу? Якщо хочеш, замов їжу додому.
Кожна така відмова краяла мені серце.
Хотіла жити, насолоджуватися своєю молодістю, гуляти, спілкуватися, а замість цього сиділа вдома, мов у клітці. Одного разу наважилася висловити своє невдоволення:
– Вікторе, більше так не можу. Я молодша за тебе, мені хочеться жити, виходити, проводити час разом!
– Ну то чого хотіла? Тобі вже 30, час заспокоїтися. І дітей нам заводити не треба, в мене вже є син від першого шлюбу. Досить.
Його байдужість і слова про дітей стали останньою краплею. Зрозуміла, що всі мрії про щасливий шлюб розбиваються об сувору реальність.
Навіть мама, якій зателефонувала у відчаї, не підтримала мене:
– Доню, я ж тебе попереджала, – зітхнула вона. – Старший чоловік – це не завжди надійність і щастя.
– Але що мені робити? Я ж хотіла нормального життя…
– Тобі вирішувати. Але пам’ятай: твоя молодість — це твоє життя. Не дозволяй, щоб за тебе все вирішували.
Ці слова змусили мене замислитися.
Почала розуміти, що наше життя – це не партнерство, а диктатура. І питання, яке не дає мені спокою: чи можна змусити людину змінитися? Чи варто це взагалі робити, якщо твої мрії вже зруйновані?
Я дивлюся на Віктора і питаю себе: чи є у нас майбутнє, якщо в нас навіть немає спільного сьогодення?