Цьогоріч у моєму класі з’явилась нова учениця – Оксанка. Дівчина дуже тиха. Мені ніхто не розповідав подробиць, я знала лиш, що вона з Херсонщини переїхала до нас з бабусею і дідусем. Адаптуватися в новій школі, а ще й далеко від дому не просто, я розумію це. До того ж це шостий клас, початок перехідного періоду.
Оксана поводилась дуже тихо, ні з ким не потоваришувала в класі. Сиділа сама на останній парті. Я вирішила, що треба дівчині допомогти і пересадила її на другу парту до хлопчика. Та раптом він почав на весь клас кричати:
– Я не сидітиму з Оксанкою, від неї смердить!
Всі діти почали реготати. Обзивали дівчинку. Я не витримала:
– Тоді пересядь ти на останню парту!
– Не хочу, тут моє місце!
– Я не питаю! Негайно!
Після уроку і я вирішила поговорити з Оксанкою. Від неї й справді було чути. Аромат старого невипраного одягу. Я запросила дівчину до себе в гості. Моя донька вже доросла, в університеті навчається, та в мене залишилось чимало її старого одягу, в гарному стані. Я все не знала, кому його віддати.
Далі я нагодувала Оксану і розповіла їй про деякі правила гігієни, подарували дезодорант:
– Хіба бабуся тебе не вчить цього?
– Вона дуже хвора, не може мене доглядати!
– А де твоя мама?
– Загинула. Ще у 2022-му під час обстрілу. Ми саме йшли додому.
Лишень потім я дізналась, що я дитина на власні очі бачила смерть матері. Згодом втратила і батька. А її бабуся не може впоратись з втратою єдиної дитини.
– Послухай, я сама живу, приходь до мене після школи, відпочивай, роби уроки, може я зможу чимось допомогти!
Оксанка так щиро зраділа. Відтоді вона дуже змінилася. А днями в мене був день народження. Всі діти відали мене. Та вже після уроків підійшла Оксана:
– Це вам! – сказала вона і дала мені якийсь згорток.
– Що це?
– Намисто, моя мама такі робила на продаж. Вона ще та рукодільниця була. Кілька в мене залишилось.
– То нехай в тебе будуть, на пам’ять.
– Я хочу вам подарувати, відчуваю, що й мама так би зробила! Це буде наче вдячність від неї за ваше добре серце!
– Знаєш, це найдорожчий подарунок у моєму житті!
Я тримала намисто в руках, а сльози самі котилися з очей. Як шкода, що я раніше не побачила страждання цієї дитини. А що б ви робили на моєму місці?