– Ходімо в бухвет, Приблудо, – звертався до собаки, неначе до приятеля, дід Ілько.
Приблуда весело метляв хвостом, аж очі від радості світилися. Походеньки з дідом до бухвету були бажаною подією в собачому житті. Хтось кине об’їдка, а деколи й щось смачніше дістанеться. Приблуду ніхто не виганяв із захмелілої сільської ресторації.
Бувало, випивав дід Ілько. З туги – коли баби не стало. А скільки старому треба? Сто-двісті грамів і ледве дорогу додому впізнавав.
Орієнтир – Приблуда. Плентаються обоє поволеньки. На щастя, пес не зашпортується. Часом, добру годину додому брели. Дід відпочиває, Приблуда розуміє – чемно чекає.
Прибився Приблуда до діда Ілька, коли старий мало не завив від самотності. Десятки років з бабою Уляною прожили. Двох дітей виростили. Разом зостарілися. За все життя Уляна один раз зрадила своєму Ількові – першою залишила суєтний світ.
Зостався старий сам на хуторі. Кликали діти до себе. Вперся: до міста жити – ні ногою!
Стояла дідова хата на високому горбку. Здалеку здавалося, що комин і дерева впираються в небеса. Особливо взимку. Глянеш, і справді, наче величезний шмат сірого неба влігся спочити на дідову оселю.
Ілько любив своє обійстя. Дарма, що хату зайшлі вітри смикали зі всіх боків. І дощі лупили, мов оскаженілі. А дідові що?
– Мені тут дихати вільно, – казав. – Та й господар повинен коло землі бути.
– Ех, діду, – зітхали молодші хуторяни, – який з вас господар? Окраєць поля невістки доглядають.
– А я горобців пильную, – усміхався старий. – Та й Приблуда…
Дід любив розповідати про знайомство з псом. Ступив Приблуда на дідове подвір’я безіменним. Побачив Ілько гостя, та й мовив:
– Чий ти, Приблудо?
Виявилося, нічий. Так і зосталися жити удвох. Собака втямив: тут його любитимуть. І тут він потрібний.
З тих пір дід без приятеля ані кроку. Тільки як до церкви йшов, то зачиняв у сінях. Аби не пропав пес.
Приблуда був мудрим. Крекче, бувало, старий, що в попереку ломить, або якась колька поміж ребра влізла, а собака жалібно дивиться, аж якось винувато. Або несе Ілько дві хлібини вагою у вісімдесят літ, а Приблуда очі додолу опускає, немов сказати хоче:
«Вибач, діду, не вмію допомогти тобі».
Якось трапилося лихо. Повертався дід з бухвету після сто-двісті грамів, спотикнувся, впав. Осіння земля вже бралася памороззю.
Кілька годин пролежав на холоді. Заслаб. Забрали до сільського шпиталю.
Поки лікувався, Приблуда весь час під лікарнею крутився. Гляне старий у вікно – а пес гав-гав, хвостом круть-круть. Люди дивилися на те і сльози витирали. Ніхто пса не ображав. І, як належить, Приблуда справно отримував сніданки, обіди і вечері.
Коли відпустили старого додому, пес був на сьомому небі від щастя: скакав, лизав натруджені Ількові руки. Не куди-небудь повертаються, а на господарку.
Отак і прожили дід Ілько з Приблудою чотири роки. Вранці старий інформував пса про погоду, а той з розумним виглядом слухав.
Ось тільки після Ількової пригоди до бухвету Приблуда ставився насторожено. До середини приміщення більше не заходив. Чекав господаря під дверима. А коли чув про «сто-двісті грамів», псячі вуха ставали сторчма, наче антени. А писок – злісним. Проте від завсідників корчми й надалі Приблуді щось перепадало.
Навесні дід заслаб. Від старості. Відчував, що скоро залишить хату і окрайчик поля. Та не те гризло діда. Що буде з Приблудою? З собою ж не забереш.
Вони попрощалися, як люди. Плакав дід і плакав пес.
– Не вини мене, Приблудо. Вже Уляна зачекалася…
Пoхoвaли старого, а хату залишили відчиненою. Нічого там брати, а Приблуді треба ж десь ніч переночувати. Снував пес, мов тінь, з подвір’я в сіни, з сіней – на подвір’я. Потім прийшов до села. Люди давали йому їсти, а він, нерозумний, відмовлявся. Може, хотів швидше піти за дідом. Діти хотіли погладити пса – він сторонився. А раніше любив малих.
Ступав пес тяжко, неначе колись його господар з тяжкою ношею прожитих літ.
– Ти ба, люди добра не пам’ятають, а собака,.. – по-філософськи міркували завсідники корчми.
– Не протягне довго Приблуда…
– Псяча душа вартує двох людських…
Повернувся Приблуда на Ількове обійстя і більше його не бачили. Скінчилося життя собаче, чи то від віку, чи то від туги.
автор: Ольга Чорна