Мамо, я пішов, але я залишуся. Я буду з тобою завжди.

Поцілуй мене, мамо. Я так скучив за твоїми поцілунками. Не плач, ти знаєш, що я буду чекати тебе. Ти знаєш, що я люблю тебе, моє тіло лежить у труні, але я все бачу, я бачу твоє страшене горе, твоє бліде обличчя, твої сльози. Я відчуваю, як померло твоє серце, як безсило впали твої руки, як згасли твої очі. Мамо, я пішов, але я залишуся. Я буду з тобою завжди.

Обійми мене, тату. Я намагався бути справжнім чоловіком, як ти вчив мене з дитинства, я став воїном і не моя вина, що я був вбитий, ти сам знаєш, що кулі швидше за людей, це війна, тату, і я воював до останього подиху, ти можеш пишатися мною.

Руслан Віталійович Півень народився 16.01.1991 року у селі Острійки Білоцерківського району Київської області.

У 1997 році пішов до місцевої ЗОШ 1-3 ступеню. Після 9 класів поступив до техніко-економічного коледжу Білоцерківського Національного Аграрного Університету, який закінчив у 2009 році за спеціальністю "компресорщик холодильних установок".

Потім Руслана призвали на строкову службу у 2010 році, яку він проходив у 1129-му зенітно - ракетному полку.

З початком війни, у першу хвилю мобілізації 2014 року хлопець був призваний знову ж до 1129-го зенітно - ракетного полку 72-ї окремої механізованої бригади.

При наборі добровольців на підготовку снайперів, Руслан пішов одним з перших. Після підготовки був доправлений до 9-ї роти 3-го батальйону 30-ї окремої механізованої бригади.

Доля достатньо відсипала йому пекла. Через це пекло воїн пройшов у боях біля Степанівки та на Савур - Могилі. Це була його перша війна, закінчивши яку, солдат негайно почав готуватися до другої.

Після демобілізації він підписав контракт та опинився у Житомирі.

Молодший сержант, снайпер, інструктор у 199-му навчальному центрі повітряно - десантних військ.

Руслан дуже гарно малював, вкладав у це ремесло душу, захоплювався татуюваням. Також мріяв поступити до військового училища. Йому були властиві доброта та людяність, ті якості, яких доволі часто не вистачає людям.

Згодом воїн був відправленний на підсилення до 122-го батальйону 81-ї окремої аеромобільної бригади.

Загинув 28 вересня приблизно о 21.00 у промзоні міста Авдіївка Донецької області від пострілу в голову ворожим снайпером.

Похований 1 жовтня у місті Біла Церква, де мешкають його батьки.

Залишились мати Людмила Іванівна, батько Віталій Леонідович та молодший брат Роман.

За остані дні у нас є загиблі. І з ДУК ПС, і з 93-ї бригади. Про них всі пишуть, всі плачуть, всі сумують. І це правильно.

А про цього хлопця нічого. Чим він заслужив мертву тишу в інформпросторі? Він такий самий, як і всі, він солдат України, частина нашої армії, маленький стовпчик у колоні нашого захисту, стовпчик, який непомітно зламався та впав, а ми нічого про це не знаємо.

Вже знаєте. Передайте слово про Руслана Віталійовича Півня далі.

Його кров така ж червона, як у інших.
Мамо, я пішов, але я залишуся. Я буду з тобою завжди.  Мамо, я пішов, але я залишуся. Я буду з тобою завжди. Reviewed by Леся Іваночко on 4.10.16 Rating: 5