ЖИТИ І ЛЮБИТИ - ЗА ТРЬОХ

Він сьогодні балансує між життям та смертю, але кохання й віра обов’язково переможуть! 

Я познайомилася із ними на похороні одного із сотень, а може, й тисяч героїв, з якими впродовж кількох місяців прощається Україна. На фоні решти вони виділялись по-особливому: троє подруг повністю одягнуті в чорне, і лише одна з них мала на грудях маленький віночок з червоних маків, прикрашений жовто-блакитною стрічкою. Подібний вінок спочивав на грудях убитого бійця...
Аби не ятрити рани рідних, вирішила змінити імена всіх героїв розповіді. Віра, Надія, Любов - саме так зватимуть наших героїнь, тим паче, що ці імена їм дуже пасують.
Їхня справжня дівоча дружба (повірте, така направду є) розпочалася ще зі шкільної парти. Упродовж 11 років вона тільки зміцнилася. Навіть погляди й плани на майбутнє дівчата будували спільні - всі троє вирішили вступити до одного вишу, на один факультет.
На одній із студентських вечірок наші героїні познайомилися з трьома красенями, як згодом з’ясувалося, також нерозлучними друзями - Олексієм, Максимом та Сергієм. Хлопці були місцевими. Олексій тільки закінчив виш і поки що перебував у пошуках роботи, Макс працював програмістом в одній із комерційних компаній, а Сергій підробляв на будівництві.
Після вечірки всі шестеро вирішили прогулятися вечірнім містом. Слово за словом - і от вони вже домовляються про наступну зустріч. Олексію припала до серця Віра, Максиму - Надя, а Сергієві - Люба. Так з’явилося потрійне кохання, зав’язане на справжній дружбі.

* * *
Вони зустрічалися понад два роки - саме час подумати про плани на майбутнє. Ще минулої осені вирішили, що влітку, після ІІІ курсу, відіграють одразу три весілля в один день.
- Уявляєте, такого ще, напевно, не було в місті, аби за одним весільним столом сиділи троє пар наречених! - із захопленням мріяв Максим. - На наші весілля, напевно, й журналісти приїдуть, аби вся Україна могла побачити найкращих наречених.
Хоча до омріяних весіль було ще ген-ген, все ж закохані вже бачили себе на весільному рушникові. Домовилися, що на майбутньому святі всі три пари будуть у костюмах з елементами вишивки: дівчата у довгих білих сукнях, краї яких вишиті червоними маками, хлопці - традиційно у вишиванках; у кожної пари на грудях невеличкий віночок з червоних маків, прикрашений жовто-блакитною стрічкою.
- Оце будуть весілля! - вигукнув Сергій. - Минуть роки, а ми із задоволенням переглядатимемо весільне відео у колі дітей та онуків.
- Ого, куди ти замахнувся! - засміявся Олексій. - До того ще дожити треба...

* * *
Листопад 2014-го. Як тільки стало зрозуміло, що українська влада знову зрадила свій народ і замість довгоочікуваної Асоціації з Євросоюзом вибрала абсолютно протилежний курс - до азійської Московії - першими повстали студенти. Спочатку в Києві, а згодом - у всіх регіонах країни.
Наші героїні мало не щодня виходили на місцевий Євромайдан, вимагаючи у влади негайної відповіді за ганебний крок.
... І відповідь не забарилася. У ніч на 30 листопада оскаженілий «Беркут» кийками розігнав напівсонних дітей на київському Майдані. Вже наступного дня на тому ж Майдані стояла не сотня юних студентів, а сотні тисяч небайдужих українців, різного віку й соціального стану. Цю силу вже не зрушити - вона сама здатна змести зі свого шляху будь-яку перепону.
У грудні до лав київських майданівців влилося троє наших героїв. Хлопці мужньо зносили зимові холоди. Час від часу котрийсь із них приїжджав на день-два у рідне місто провідати своїх батьків та батьків товаришів розказати, що в них усе гаразд, запастися провізією і назад - на Київ. А що ж наші дівчата? Вони до останнього стояли пліч-о-пліч зі своїми коханими, навіть, коли на Майдані почали свистіти справжні кулі й пролилася перша кров. У той момент дівчата були впевнені, що це найстаріше, що вони бачили.
Та попереду були переломні, трагічні 18-20 лютого - дні, коли, здавалось, що сонце вже ніколи не вигляне через їдючий чорний дим від палаючих шин, та море, море крові, котра, мов вода, вмивала чорний від кіптяви Майдан. З того пекла всі шестеро вийшли неушкодженими. Здавалося, що відтепер їхньому щастю вже ніщо не зможе завадити. Позаду - довгий шлях до перемоги Революції гідності, попереду - довге щасливе сімейне життя, яке кожен із них виборов своєю мужністю та незламною вірою.
- Надійко, ти не хвилюйся за мене, я ж у тебе живучий, - заспокоював дівчину Макс. - Виженемо з хлопцями москалів з нашої землі, і тоді як жахнемо весілля - справжнє, козацьке. Чого понурилася? Я ж кажу, що все буде добре.

* * *
У травні Олексій, Максим та Сергій вступили до лав добровольців - у Національну гвардію України. Декількатижневе навчання на базі під Києвом - і новоспечені бійці готові до захисту Вітчизни. От тільки як її захищати, коли проти російських танків та «Градів» - радянські автомати 1965 року випуску.
Чого варте людське життя під час справжньої війни, що таке зрада командирів, спрага і голод - хлопці зрозуміли тільки там - на Донбасі. На цьому світі їх тримала безмежна віра у перемогу, віра у свій народ та кохання, заради котрого мусять вистояти.
До дівчат намагалися телефонувати щодня, але розмови були короткими, із постійними запевненнями, що все гаразд. Хлопці розуміли, що не мали права повідомляти точного місця дислокації й реального стану речей, оскільки кожна розмова прослуховувалася ворожими спецслужбами.

* * *
Близько 6-ої ранку у Віриній кімнаті пролунав дзвінок. Спросоння дівчина подумала, що то телефонує її коханий Олексій.
- Льош, привіт! Як ти там? - запитала похапцем.
- Віро, це Макс, - почувся хриплуватий голос друга. - Ти вибач, ...якщо зможеш. Вчора ми потрапили в засідку... Коли зрозуміли, що не відіб’ємося, пішли на прорив. Льоша не вийшов...
По той бік зв’язку стояла мертва тиша.
- Віро, ти мене чуєш? З тобою все гаразд? - занервував Максим.
- Чую, - ледь видавила з себе дівчина.
18 червня Олексія привезли додому. Поряд з рештою бійців труну з загиблим другом несли Максим та Сергій. Над їхнім двориком, у якому змалечку всі троє гралися, тужливо лунало «Пливе кача...». Батьки Олексія ледь-ледь пересували ноги, йдучи за домовиною. Віру попід обидві руки тримали Надя та Люба. Вона вже не плакала. Де ж взяти тих сліз, коли ллєш їх декілька днів поспіль? Журба, мов величезний камінь, придавила дівоче серце, через що воно заледве билося. На цвинтарі Віра востаннє підійшла до свого Олексія. Доторкнулася до його рук, очей, уст, поправила на грудях віночок з маків.
- От і відіграли козацьке весілля, - посміхнулась крізь сльози. - Бачиш, скільки гостей зійшлося? Навіть журналісти є. Так що про наше весілля дізнається вся Україна...
На поминках усі п’ятеро сиділи поруч. Надя та Люба просили хлопців не повертатись на фронт, мовляв, своє відвоювали, нехай тепер інші захищають.
Сергій глянув на мовчазну Віру і тихо запитав:
- А ти як думаєш?
- Думаю, що в цій війні кожен сам вирішує, де її початок і де кінець...

* * *
Йшов четвертий місяць війни. Наші війська одне за одним звільняли окуповані терористами міста. Все більше жовто-блакитних стягів майоріло над Донбасом. У повітрі вже відчувався подих перемоги. Бійці все частіше називали кінцеві терміни закінчення так званого АТО - від сили два-три тижні.
Переможний настрій солдат ще більше підсилився після того, як вони дізнались, що у День Незалежності на київському Майдані пройде урочистий парад. Багато розмов точилось навколо того, чи був він потрібен взагалі, коли країна перебуває у стані війни. А, може, саме в такий час така згуртованість найбільш необхідна?
На цьому параді урочистою ходою у складі своїх військ пройшли Сергій і Максим. Саме там їх востаннє бачили Надя та Люба.
Відразу після параду хлопці повернулися на схід країни.
Поки Київ скандував переможне «Слава Україні! - Героям слава!», Московія вдалася до відкритого вторгнення - східний кордон з Україною перейшла регулярна російська армія. Почався новий етап боротьби, ще жорстокіший, ще кривавіший...

* * *
У тому бою вони стояли пліч-о-пліч, як справжні захисники, бійці, друзі. За місяці війни навчились розуміти один одного з півслова. Від розриву гранати Максим отримав важке поранення в живіт. Хлопець розумів, що його життя відраховувало останні хвилини. Максим глянув на Сергія.
- Ти знаєш, що робити, - ледве видавив. - Біжи, я прикрию.
- Я не кину тебе тут! Ми підемо разом!
- Мене вже немає. А ти живий. Наказую тобі: живи за нас трьох! Люби за нас трьох! Бережи наших дівчат!
Відстрілюючись з останніх сил, він відволік увагу ворога, давши можливість Сергію відповзти якомога далі. Коли хлопець вже був на безпечній відстані, а терористи майже впритул наблизились до пораненого, Максим підірвав себе, забравши на той світ з десяток негідників.
Згрупувавши останні сили, залишки від батальйону знову вступили в бій. Сергій воював за трьох. Інакше не міг. У тому ж таки бою він отримав численні поранення.
Напівживого його гвинтокрилом доправили до однієї з Дніпропетровських лікарень. Упродовж двох діб лікарі боролись за життя героя. Були моменти, коли здавалось - усе. Але якась надлюдська сила знову витягувала його з того світу, даючи ще один шанс. Ні на мить Люба не відходила від палати коханого. Коли нарешті лікарі дозволили дівчині зайти, вона не тямила себе від щастя.
Він лежав такий блідий, такий змарнілий, що на мить дівчині здалося, ніби коханий не живий. Вона боязко взяла його за руку. Сергій відкрив очі, спромігся посміхнутися краєчком губ і прошепотіти: «Будемо жити...»
P.S. Вірю, ні - знаю: ця страшна війна от-от закінчиться. Змужнілі, загартовані свинцем хлопці повернуться до своїх коханих і тоді по всій країні гулятимуть такі весілля, що світові й не снилося. Червоні маки у жовто-блакитних обідках заквітчають усю нашу прекрасну Україну.

ЖИТИ І ЛЮБИТИ - ЗА ТРЬОХ ЖИТИ І ЛЮБИТИ - ЗА ТРЬОХ Reviewed by Леся Іваночко on 14.7.16 Rating: 5